Найстаріші й наймолодші міста Хмельниччини: хто ними володів і що там було раніше

• Які міста Хмельниччини є найстарішими й наймолодшими?

• Підготували історію та цікаві факти з минулого.

У Хмельницькій області налічується 13 міст, включно з обласним центром – Хмельницьким. Усі вони мають свою історію. Якісь – вважаються найстарішими не лише на Хмельниччині, а й з-поміж інших міст в Україні. Йдеться про Полонне. Рік першої згадки про місто – 996. 

Натомість наймолодшим містом Хмельниччини є Славута. Вперше про нього згадали у 1 633 році. Місто було у власності князів Сангушків, які через мальовничі краєвиди місцевості вирішили перенести туди свою резиденцію. 

У цьому матеріалі підготували історію міст Хмельницької області та цікаві факти про них. Дізнавайтеся про них більше далі. 

Полонне (996)

Полонне – одне з найдавніших міст не лише на Хмельниччині, а й в Україні. Його назва походить від архаїчного слова полонь – відкритий, не порослий деревами. Також є версія про походження назви міста від слова полонити, тобто брати в полон.

У Княжу добу Полонне належало спочатку Великим князям Київським, а 1195 року – князям Волинським. Це було укріплене містечко на березі річки Хомора. Воно мало земляний замок із дерев’яним частоколом. 

У 1240 році Полонне зруйнували монголо-татари. Коли воно відродилося точно не відомо, але у польських документах 1366 року місто згадується,  як муроване.

Головною сакральною пам’яткою міста є костел святої Анни, зведений у 1593-1607 роках Янушем Острозьким. Первісно храм освятили на честь Внебовзяття Діви Марії. У 1618 році його спалили татари. Відновив костел у 1649 році Станіслав Любомирський, переосвятивши на честь святої Анни, заступниці його матері. Але храм простояв недовго. Вже у 1651 році його зруйнували козаки.

Нова відбудова почалася у 1716 році коштом Любомирських. До храму прийшли єзуїти, які завершили будівництво і освятили його. Тоді він й набув теперішнього вигляду. 

У 30 роках минулого століття у приміщеннях храму облаштували відділ НКВС. Там, у льохах, катували людей. У 1946-1947 роках його передали православній парафії, але потім повернули римо-католицькій. Всю другу половину 20 століття там був костел. Зберігся він й досі. 

Кам’янець-Подільський (1 374)

Кам’янець-Подільський – найбільше місто, що не є обласним центром, у Західній Україні.  Назва міста походить від слова «камінь» або «кам’яний». Але у Галицько-Волинському князівстві було декілька назв поселень зі словом «Кам’янець». Тому друга частина вказує на історичну місцевість розташування – Поділля. 

Спершу місто було у складі Київської Русі, а потім перейшло до Галицько-Волинського князівства. У 1240 році Кам’янець захопили монголо-татари. Вони володіли ним до 1362 року. Згодом його відвоював князь Ольгерд, який передав цю територію своїм племінникам – братам Коріатовичам. 

У 1434 році Кам’янець перейшов у володіння Речі Посполитої. У цей період місто набуває величезного стратегічного значення, стаючи центром польського воєводства і набуваючи статус королівського міста. 

У 1793 року Кам’янець-Подільський було приєднано до Російської імперії, а вже в 1795 році він став центром Подільської губернії. Із лютого 1919 до листопада 1920 року, місто стало столицею УНР. Пізніше - центром Кам’янець-Подільської області (таку назву раніше носила Хмельницька область, – прим. автора). 

Ізяслав (1 390)

Ізяслав – місто на річці Горинь. У різні роки воно мало інші назви – Ізяславль, Заслав, Заславль.

Раніше місто входило до складу Галицько-Волинського князівства. А згодом – стало власністю князів Острозьких, право яких на місто підтверджено грамотою польського короля Владислава Ягайла і литовського князя Вітовта. 

У 1448 році, після смерті князя Острозького, великі маєтки були поділені між його синами. Молодший Юрій отримав Заславль і поклав початок роду князів Заславських. 

У 1466 році, на крутому березі Горині, він збудував величний замок. У народі це місце має назву Рогнеда. Саме з нього розрісся сучасний Ізяслав. Замок мав дві вежі, 14 городень, дім і церкву.

Пізніше Ізяслав став власністю Литви, а потім – Речі Посполитої. Після Брестської унії посилилося окатоличення Ізяслава. Тоді було споруджено костел та монастир бернардинів. А місто перейшло до рук князів Заславських. 

В Ізяславі досі збереглися унікальні пам’ятки архітектури – палац князів Санґушків, костел Іоана Хрестителя, монастир бернардинів та інші. 

Городок (1 362)

За однією з версій, місто засноване в 1362 році, хоча вперше згадується в кінці XV століття, коли воно належало польським магнатам Новодворським. Наступними власниками були генерал Гербурт, шляхтич Свірч, магнати Замойські, барон Гейсмар та рід Виноградських.

В 1653 році козацькі війська захопили і зруйнували Городоцький замок. В 1702 році в районі Городка діяли повстанські загони Федора Шпака. В 1786 році місто отримало Магдебурзьке право. В цей період був побудований костел Святого Станіслава, що зберігся до наших днів в перебудованому вигляді.

З цікавих фактів – в Городку діє перша в Україні Римсько-католицька Вища Духовна Семінарія Святого Духа.

Дунаївці (1 403)

В давніх актах місто називалося Дунайгород, а з початку 18 століття – Дунаївці. Є припущення, що ця назва походить від торговельного шляху, що проходив через місто і вів до країн Дунайського басейну — Волощини, Молдови, Угорщини.

В 1460 році Дунаївці входили до числа поселень, з яких кам’янецький єпископ збирав десятину на потреби католицької церкви. Пізніше Дунаївці стали власністю польських магнатів Гербуртів, Потоцьких та інших. Наприкінці 16 століття Гербурти спорудили у Дунаївцях замок-фортецю.

За радянських часів місто було відоме на всьому просторі СРСР завдяки Дунаєвецькій суконній фабриці. Фабрика виробляла дві третини промислової продукції всього тодішнього Дунаєвецького району. Крім того, на базі підприємства було створене професійно-технічне училище. За часів незалежності України Дунаєвецька суконна фабрика припинила існування. 

Деражня (1 431)

 Назва «Деражня» в епоху середньовіччя була досить поширена на Поділлі. Вона давньоруського походження і означає місце первинної обробки деревини.

Впродовж XVIII—XIX століть Деражнею володіли різні польські пани. У 1844 році місто придбав Станіслав Раціборовський. Він і його нащадки були останніми його володарями.

Наприкінці 1860-х років почалося будівництво залізниці, що значно сприяло економічному розвитку Деражні. 

У місті частково збереглася забудова XIX — початку XX століть, серед якої 9 споруд визнані пам'ятками архітектури місцевого значення. Зокрема – це особняк Раціборовського (нині — районна лікарня).

Красилів (1 444)

Перша письмова згадка про Красилів збереглася в акті від 16 січня 1444 року, за яким литовський князь Свидригайло в жалуваній грамоті надавав своєму слузі Михайлу Олехновичу, «за його вірну службу», у володіння села Кременецького повіту, у тому числі «Красилів над Случем». 

Пізніше, впродовж 1497-1620 років, Красилів був власністю князів Острозьких. В цей час заснували Красилівський замок. 

Основним заняттям населення тодішнього Красилова було сільське господарство. Розвивалося також ремесло — жителі займалися чинбарством, шили кожухи і свитки. 

Наразі один з навчальних закладів Красилова розташований у колишньому панському маєтку. Це Красилівський професійний ліцей. Парк довкола та приміщення вже перебудовані. Проте у минулому будівля була величним маєтком Миколая Сапєги, власника Красилова. Є відомості про те, що під палацом був підземний хід, який вів аж до місцевого римо-католицького костелу. 

Одна з найстаріших споруд Красилова – римо-католицький костел «Серце Ісуса». Будували його власники Красилова Сапєги. Нині храмом опікуються монахи з ордену Капуцинів.

У 1795 році будівництво храму було завершено. Костел почав діяти, як філія Кульчинського храму. У 1917 році там утворилась самостійна парафія, яка отримала назву «Серце Ісуса». 

Волочиськ (1 463)

Спочатку це поселення називалось Волочище. Назва походить від слова «волочити», тобто перетягувати волок. За часів Галицько-Волинського князівства і в наступні віки тут проходив торговельний шлях з Заходу на Схід. 

Щоб перебратися через ріку і її заболочені береги, купцям доводилось волочити свої вантажі. На цьому шляху (на лівому і правому березі Збруча) виникло два поселення з однойменною назвою – Волочище. Воно належало Волинському магнатові князеві Василю Збаразькому, після смерті якого, за подільчим актом 1463 року, перейшло у володіння його сина Семена Збаразького. Наступними власниками Волочиська були князі Вишневецькі.

Із 1870 року місто стало вузловою станцією Південно-Західної залізниці. Відомо, що в той час, саме через Волочиськ у Європу їздили відпочивати заможні люди. 

У ті ж роки, німецьким АТ «Збруч» у місті було збудовано цукровий завод. Активно стали з’являтися невеликі підприємства.  

Велику роль в житті містечка зіграла 19 Волочиська бригада прикордонної сторожі, реорганізована в 1907 році. В радянський період на її базі був утворений 22 Волочиський прикордонний загін, який ніс службу аж до початку Другої світової війни. В 1938 році по Збручу було збудовано оборонні споруди, що збереглися до сьогодні і є цікавими фортифікаційними пам’ятками.

Хмельницький (1 431)

Місто Хмельницький веде свій родовід від невеличкого поселення Плоскирів або Плоскирівці. Назва міста походить від назви річки Плоскої, в місці впадіння якої до Південного Бугу виникло стародавнє поселення.

Польський король Владислав ІІ Ягайло в 1431 році надав вірній шляхті привілеї на подільські володіння. Серед населених пунктів, що згадуються у документах королівської канцелярії від того року, є поселення сільського типу (villa) під назвою Ploskirоwcze (Плоскирівці).

У 1822 році місто знищила страшна пожежа. Новий план забудови Проскурова затвердив імператор Олександр І у 1824 році. Так, у 1837 році на місці згорілої церкви виріс новий собор – Церква Різдва Богородиці. Нині це найстаріша будівля із тих, що збереглися у місті.

Прокладення у 1870 році залізничної колії через місто стало стимулом для промислового розвитку Проскурова. У 1889 році було побудовано тютюнову фабрику. У 1891 році – цукровий завод. Згодом – чавуноливарний, цегельний та пивоварний заводи. 

З утворенням 22 вересня 1937 року Кам'янець-Подільської області, Проскурів опинився у її географічному центрі. Це обумовило перенесення у березні 1941 року в Проскурів адміністративного центру області.

У січні 1954 року Кам'янець-Подільська область була перейменована у Хмельницьку, а Проскурів – у місто Хмельницький.

Старокостянтинів (1 561)

Історія розвитку міста тісно пов’язана із перипетіями, що їх пережила родина князя Острозького. Так, втративши право на родове гніздо – Острозький почав шукати нову резиденцію, гідну свого становища. Вибір випав на село Коліщенці, за які Острозький заплатив ціну в 120 разів більшу, ніж могло коштувати звичайне село. 

Необхідність власної резиденції спонукала князя Острозького до прискорених темпів будівництва міста. Княжий посад із фортецею, ровом, валом, церквою та іншим був готовий через 10 років. Місто почало повноцінне існування. Отож, саме село Коліщенці стало основою для Старокостянтинова. 

В період 16-17 століття в місті сформувався цілий архітектурний комплекс, основні складові якого збереглись і по цей час – це фортеця, фортечні мури, сторожова вежа. 

Нетішин (1 542)

Назва Нетішин є давньою. Щоправда, за час існування міста, її хотіли змінити на Островськ, Корчагінськ, Атомодар. 

За однією з версій, назва «Нетішин» пішла від імені людини, яка започаткувала село. Його звали Нетіша.

Нетішин, як одне з сіл Острозької волості, був маленькою частинкою усіх величезних острозьких князівських угідь. Вперше на сторінках писемних джерел він з'являється 12 травня 1542 року, у зв'язку з важливою подією в історії волості — поділом маєтків між удовою князя Костянтина Івановича Острозького, Беатою Костелецькою, та її донькою княжною Гальшкою. Згідно з цим документом, Нетішин, який був одним із замкових сіл, переходив у тимчасове розпорядження Беати Костелецької. 

Нова епоха в історії Нетішина розпочалась із прийняттям Міністерством енергетики й електрифікації СРСР рішення від 17 квітня 1975 року про техніко-економічне розміщення АЕС в Нетішинському пункті на Хмельниччині.

Шепетівка (1 594)

Раніше село Шепетівка входило до Кременецького повіту Волинського воєводства, як володіння Андрія Ждярського. Однак археологічні дослідження свідчать про те, що ця територія була заселена людьми з більш давніх часів. Там було знайдено крем'яні ножі та інші знаряддя праці доби неоліту. 

В липні 1649 року Шепетівку спалили загони воєводи Белзького, що призвело до її занепаду. За описами 1650 року тут налічувалося лише три будинки. У цьому ж році Шепетівка стає містечком, як власність Домініка Заславського, а в 1673 році переходить у володіння князів Любомирських, як придане за княжною Заславською. Згодом місто переходить до власності Сангушків.

У 1859 році місто стало власністю графа Альфреда Потоцького, який женився на дочці Романа Сангушка Марії. Потоцькі володіли Шепетівкою до 1917 року.

Здавна Шепетівка була відома як курортне місто. Воно славилося мінеральними водами, багатими на вміст заліза. А у 1884 році, князем Євстафієм Сангушком, на базі мінеральних джерел було відкрито лікувальні купальні. Туди навідувалися хворі ледь не з усієї колишньої Російської імперії.

На початку 20 століття оздоровчий заклад мінеральних вод був закритий.

Славута (1 633)

Славута – наймолодше місто Хмельниччини. У минулому воно належало князю Юрію Заславському. А згодом – стало власністю князів Любомирських.

У 1710 році князь Павло Сангушко одружився з княгинею Марією Любомирською, і у 1720-х роках місто перейшло у власність князів Сангушків. Мальовничі краєвиди міста змусили князів перенести туди свою резиденцію. Для чого третя дружина князя Павла Барбара Дуніна, в кінці 18 століття, розбила парк і перебудувала наявний кам’яний магнатський замок у княжий палац. Протягом володарювання князів Сангушків, він добудовувався декілька разів.

Неподалік Славути розташовані відомі в області та за її межами «Голубі озера». Це штучні водойми, береги якої вкриті сосновим лісом. 

Читайте також: Що там було раніше? Історія будинків в центрі Хмельницького

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.