Сміття жителів Озерної журналіст «ВСІМ» прибирала чотири години

Люди цієї професії прокидаються, коли на дворі ще темно. Вони раніше за всіх виходять на вулиці міста, адже їхня робота - стежити за чистотою території.

Зранку, рівно у визначений час й у визначеному місці я чекала на свого сьогоднішнього наставника. Ним виявилася дуже привітна й доброзичлива жінка.  Галина Адамівна – пенсіонерка, яка двірником  працює близько двох років. Каже, що це мало стати її тимчасовим підробітком  на місяць-другий. Однак, у цій професії вона залишилася надовго. Щоранку вона приїжджає із села Грузевиця, аби  прибрати мікрорайон у Хмельницькому.  Завдяки цій жінці поблизу сміттєвих баків на Озерній завжди чисто, а пішохідна частина підтримується у належному вигляді.  

Запальний початок

Практично всю дорогу пані Галина розповідала життєві історії, жартувала, ділилася буднями професії та водночас планами на сьогоднішній день.

- Я вже звикла до цієї роботи. Найважче, напевно, це багато ходити. Але, я думаю, разом нам буде набагато легше, - посміхається жінка.

І дійсно, багато – це не те слово. Ми мали прибрати 24 майданчика, які розкидані по всій  Озерній.

Впевнено, в хорошому настрої ми прямуємо на наш перший об’єкт - ряд сміттєвих контейнерів на вулиці Залізняка. Наше завдання – прибрати території поблизу сміттєвих баків. Інвентар небагатий – незручний березовий віник та залізна лопатка. У Галини Адамівни майже аналогічний комплект – мітла і лопатка. Пораємось хвилин десять. У цей день мені пощастило із погодою.  Під ногами не було багнюки і замітати було просто.  

Здається, що робота не важка. Сили і натхнення ще не зникли. Рушаємо далі. Заходимо у двір житлового будинку на вулиці Панаса Мирного. Тут прямо під вікнами на газоні лежать папірці. Я поспіхом кидаюсь прибрати сміття, однак колега мене зупиняє.

- Це завдання ЖЕКів, нащо ми маємо забирати їхні гроші? Тут в кожного є свої обов’язки, - пояснює Галина Адамівна.

Хтось викидає, хтось – підбирає

Неквапливо йдемо далі, аби осягнути нові робочі території. На землі біля баків сміття розкидано не багато. Однак, серед хмельничан зустрічаються й такі, яким несила кинути сміттєвий пакет у бак. Тому саме через таких «сумлінних» жителів деякі городяни і нарікають на те, що двірники свою роботу виконують не «на совість». Пані Галина розказує мені, що втомилася сваритися з такими людьми.

- Буває йде чи під’їде на машині, кине той пакет, а він впаде на землю. Все те сміття порозсипається, але зупинитись чи підібрати за собою  ніхто не хоче, - обурюється двірник.

Дійсно, зовнішній вигляд смітників псує людська неохайність. Через це до баків близько підходити не хочеться.  Тут можна побачити гілки, які хмельничани лінуються вивезти за місто, харчові відходи, старе шмаття…

На майданчику на Лісогринівецькій до нас приєднався незнайомий чоловік.  На вигляд йому років зо 50. Мужчина привітався з нами, а далі з абсолютно незворушним виразом обличчя почав заглядати у сміттєві баки. Зі слів незнайомця, він шукає «хрусталь», аби здати його на склотару, тим самим заробити собі копійчину. 

Терпіння та витримка

Йшла друга година нашої безперервної праці. Ми обійшли вже десять майданчиків. Від мого попереднього запалу та ентузіазму не залишилось і сліду. Однак, Галина Адамівна не здається. Жінка настільки звикла до такого ритму праці, що виконує всю роботу механічно й надихає своїм прикладом мене. Пальці поступово терпнуть та починають боліти, але віника з рук не випускаю. Вітер безцеремонно псує всю виконану роботу: ганяє вулицями те, що намагались зібрати докупи. Попереду нас очікувала ще більша половина майданчиків, до яких ще йти і йти. Про жодну перерву поки не може бути й мови.

Дворами прямуємо до наступних сміттєвих контейнерів, поблизу яких теж має бути ідеально чисто. Опиняємось знову на вулиці Панаса Мирного. Вздовж дороги таких майданчиків тут декілька.

Вже за кілька годин ходьби та нашого старанного прибирання я не відчувала ніг. Однак, моя напарниця ще дуже навіть жвава. Я набираюся терпіння і намагаюся не відставати. По нашому плану на сьогодні залишається ще зовсім трішки. Знаючи, що робочий день добігає кінця, працюється з особливим натхненням. Час спливає швидше, і от ми вже прибираємо останній майданчик. Обмінюючись враженнями, ми дякуємо одне одному – Галина Адамівна за допомогу, а я їй за приємну компанію. Ця жінка має неабияке терпіння і,здається, навіть любить свою роботу.

1500 – на проїзд та комуналку

Двірників, які роками прибирають місто,  місцеві жителі знають в обличчя. З ними вітаються, але особливої уваги на їх роботу не звертають. У цьому я переконалася. Помітила, що більшість перехожих заклопотані своїми справами.  Особливо я це помітила зранку, коли всі поспішали на роботу. У шаленому ритмі я поступово звикла бути «в тіні». Прийнявшись роботою не на жарт, я чую позаду жіночий голос.  Повз мене якраз проходить молода панянка у яскравому пальто. Жінка вітається зі мною, і що найприємніше – дякує. Для мене це несподівано, адже нам подякували  за те, що ми виконували свою роботу. Приємно!

Робота прибиральниці і справді важка. Після чотиригодинного махання віником у напівзігнутій позі руки та спина втомлені. А двірники так працюють щодня – у сніг і дощ, у спеку весь рік.  Галина Адамівна розповіла, що за свою нелегку працю отримує близько 1500 гривень, з яких майже половину вона витрачає на дорогу у Хмельницький й назад.

Відчувши на власній шкірі нелегку працю двірника, можу з впевненістю сказати, що ці люди заслуговують на повагу,  Ми, в свою чергу, повинні не смітити на вулиці, щоб двірникам було хоч трішки легше, а наше місто стало чистішим.    

Нагадаємо, сайт vsim.ua розпочав проект «Чистий Хмельницький».