“Або - я, або - мене”: десантник з Хмельниччини розповів про реалії війни (ФОТО)

Ірина Ольховська

Тут і далі - фото з особистого архіву Бориса Малого

Борис Малий погодився дати інтерв'ю vsim.ua, коли перебував на лікуванні після поранення.
Дізнайтеся про реальний бойовий досвід десантника.
Що додає йому сил на війні?

Від початку повномасштабної фази російсько-української війни Борис Малий став першим на Городоччині прижиттєвим кавалером бойового ордену «За мужність» ІІІ ступеню.

Борису - 24 роки, він відслужив строкову, а 30 листопада 2021 року пішов в ЗСУ за контрактом. Про бій, в якому десантник з Городка героїчно допоміг знищити 30 ворожих бійців та їхню техніку, можна прочитати тут.

Це інтерв'ю Борис погодився дати, коли перебував у Кіровоградській лікарні з осколковим пораненням стегна.

Відео дня

Борисе, ви - кадровий військовий, служите за контрактом ще з осені минулого року. Скажіть, яка ситуація із забезпеченням армії?

З постачанням, харчуванням, озброєнням на початку війни було значно гірше. Зараз вже краще. Особливо турбувала відсутність тепловізорів. Якщо військові просять допомогти з їхнім придбанням, то варто це обов'язково зробити.

Розкажу реальну історію, як виручив тепловізор. Звісно, не буду згадувати, де саме це відбувалось.

В ту ніч по нас стріляли зі всього, з чого лише могли: з танків, мінометів, здається, навіть з САУ. З окопів неможливо було висунути голову. Обстріл тривав кілька годин підряд. Ми з побратимом відстежували постріли по наших позиціях з окопу. Він просто спостерігав за спалахами: ось вихід з гаубиці, ось - з танка. А в мене був тепловізор: і от, десь за 600 метрів від нас, у лісосмузі, прилад допоміг мені розгледіти в темряві коректувальника. Він направляв вогонь ворожої артилерії. Дістати ми його на такій відстані не могли, але “насипали” в тому напрямку потужно. Коректувальник втік, відступив. Приблизно через пів години обстріл припинився.

Борисе, а в чому сильні сторони ось цієї сумнозвісної “другої армії у світі”?

Російська армія бере кількістю - їх попросту багато, йдуть вперед натовпом, людське життя не цінують.

За моїми спостереженнями, перша хвиля російських військ, яка дійшла практично до Києва, була краще споряджена і підготовлена, ніж ті ворожі підрозділи, які воюють зараз.

В них є також помітна перевага в техніці, але не вся ця техніка - сучасна. В бій кидають старі танки Т-62, знімають їх зі зберігання. Ці танки абсолютно незахищені, їхню броню можна пробити навіть з гранатомета. Інша справа, що вони близько не під'їжджають, тримаються на відстані.

Нам дуже потрібна сучасна високотехнологічна зброя, обурює позиція таких країн як Німеччина чи Франція.

З чим під час ваших воєнних буднів було справлятись найважче?

Може відповідь здивує - але з холодом. Закінчувалась зима, було дуже холодно. В перші три дні війни всі мої речі згоріли, спав на землі, просто неба. Було важко звикнути до холоду, але поволі до всього звикаєш. З часом вже його навіть не помічав. Простудився, кашляв, можливо була й підвищена температура, але я її не вимірював.

Окрім холоду, важко було справлятись з емоційними переживаннями.

Як зараз пам'ятаю свій перший бій. За пів години до нього подзвонив батькам, ніби відчував, що от зараз почнеться. Сказав, що в мене все добре. Ворог був зовсім близько. І тоді я дізнався, що найважливіше в бою - перемогти страх та паніку, зберігати холодний розум. Не дати волі емоціям.

Пригадую, як боєць з мого підрозділу, 20-річний хлопець, розплакався, коли дізнався, що в бою загинув його товариш. Але потім опанував себе, справлявся, добре воював.

Скажіть, а чи потрібна бойовим підрозділам ротація?

Звісно, без сумніву. Підрозділ мають відводити у більш безпечне тихе місце хоча б раз на два тижні. 2-3 тижні на нулі, на лінії вогню, а потім - тиждень в тилу. Хоча б на кілька кілометрів від зони бойових дій слід людей відводити. Такі мініротації дуже необхідні.

Ще під час ІІ Світової війни цього висновку дійшли в армії США. За три-чотири тижні інстинкт самозбереження притупляється. Людина втрачає пильність, швидкість реакції. Вона звикає до небезпеки. Пригадую, як сам скидав каску та бронежилет, а потім собі думаю “що ж я робив”?

Зараз ви лікуєтесь після поранення.Чи можна вас попросити згадати той бій?

Так, мене поранило 8 травня в бою біля Сіверського Донця. Ворожі війська безрезультатно намагались переправитись через річку. Окупанти наводили там понтонний міст. Я з групою військових йшов дорогою до тих понтонів. Якраз в цей момент командир намагався до нас додзвонитись, щоб відкликати назад. Але ворог заглушив радіозв'язок. На нас чекала засідка. Щиро? Я думав, що звідти вже не виберусь. Стрес зашкалював. Я був у дуже невиграшній позиції посеред дороги, така собі зручна мішень.

По нас гатили з кулеметів: ти лежиш посеред ґрунтової дороги й ворога не бачиш, навколо лише дерева та кущі та свист куль. А ворог був дуже близько: 50-100 метрів від нас, не більше.

У тому бою й загинув Технар, його сильно поранило повз бронежилет: збоку через руку в легені. Накладав під кулями йому турнікет. Вже розумів, що поранення складне: він важко дихав і втрачав свідомість. На адреналіні віддав тоді команду молодшому офіцерові, щоб той стріляв по ворожій засідці. Хоча не мав би того робити.

Підвестись було неможливо, а в Технаря був дуже важкий бронежилет, який не знімався, і гранатомет. Так важко було відтягнути його з тієї дороги. Одночасно потрібно ще й встигати відстрілюватись. Кілька разів отримував наказ відступати. Пам'ятаю, як під свист куль перебіг дорогу і впав в яму. Тоді по нас вже стріляли й міномети, і танки, і САУ. Ми мали поранених. Одного пораненого несли 4 бійці. Треба було дістатись військової техніки, яка виїхала за нами. У двох метрах від мене зліва прилетів снаряд. Запекло десь в лівому стегні, бігти було тяжко, але біг, на адреналіні болю майже не відчував. Сильної кровотечі не було, але біль все наростав. Турнікет наклав вже коли був у безпечному місці. Складно було наступати на цю ногу. Зрештою польовий лікар оглянув моє стегно і зробив перев'язку.

Так з червоної зони я дістався в жовту, а потім - в зелену, у шпиталь.

Поранення отримав 8 травня, а оперували мене 17 травня. Лікарі пояснили, що осколок видаляється або одразу, або через 2 тижні після такого поранення.

Як стосовно фізичної підготовки? Що важливіше в умовах бойових дій - сила чи витривалість?

Як на мене, витривалість. Ось я худорлявий, тому нормально почуваюсь під час марш-кидка на 15 кілометрів. Жартую, що я з породи гончих - худих та витривалих.

Що додає сил на війні?

Підтримка рідних. Батьків, коханої людини. Говориш з ними про що завгодно, але не про війну, і відволікаєшся.

Я б порадив рідним військових не нагадувати їм постійно про свої переживання. Зрозуміло, що всі близькі переживають. Але усвідомлення того, що ти став причиною переживань найдорожчих тобі людей, ранить. Тому краще розповідати про своє життя в тилу, так бійцям легше.

Про що ні за яких обставин не можна питати у військових?

Не варто питати “а чи вбивав ти орків?” Очевидно, як саме відповість на це питання військовий, котрий був на передовій. Додам лише, що це не така війна, коли на ворога йдуть в штикову атаку. Все набагато технологічніше, ворога практично не бачиш.

Натискати на спусковий гачок допомагає думка: “Або - я, або - мене”.

Читайте також:

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.