“Часто отримую сповіщення про загиблих”. Зібрали сумні та зворушливі історії хмельницьких волонтерок

• До Міжнародного дня волонтера зібрали розповіді хмельничан.

• Що їх змусило допомагати іншим та які моменти є найважчими у цій справі?

• Дізнавайтеся волонтерські історії. 

Сьогодні, 5 грудня, відзначається Міжнародний день волонтера. Людей, які займаються допомогою. Тих, без чиїх справ не можуть обійтися в суспільстві. Адже їхня діяльність - це порятунок життів. Цивільних, військових чи тварин.

До Міжнародного дня волонтера журналістка vsim.ua зібрала історії хмельничан, які не є байдужими до допомоги. Вони розповіли про своє волонтерське життя, найважчі та найзворушливіші його моменти. Поділилися, як починали свій шлях та що вони отримують від волонтерства натомість. Їхні розповіді читайте далі.

Анастасія Сбродова:

“Основна причина, яка змушує волонтерити - війна”

- До повномасштабного вторгнення я донатила, коли бачила, що військові збирають на реабілітацію чи протези. Інколи ходила до Ірини Ковалевської (на Кам’янецьку 76) плести сітки. Більше часу волонтерству я почала приділяти після повномасштабного вторгнення. 24 лютого мене мій друг доброволець запитав, чи я не знаю в якому фонді йому можуть дати шолом і плитник. Тоді мої знайомі волонтери або не підіймали слухавки, або не мали необхідного захисту. Я вирішила, що ми з моїми друзями можемо скинутись по кілька тисяч і купити амуніцію для одного воїна. Та коли з’явилось усвідомлення в якій кількості треба всього, то вирішила закинути заклик про збір у соцмережах на амуніцію захисникам Київщини. З 25 лютого все почалось 

- Не люблю перекидати на когось відповідальність. Чекати спокійно, поки хтось щось робить для перемоги я не можу. Тож основна причина, яка змушує мене волонтерити - це війна. 

- Моя найсумніша волонтерська історія - це коли я пообіцяла своєму хорошому знайомому відремонтувати авто, як повернеться. А він не повернувся. Загинув від пневмотораксу на Ізюмському напрямку.

“Волонтерство приносить відчуття спокою”

- В оточенні багато військових, відповідно сповіщення про загиблих чую часто - і це найбільше засмучує. На жаль, засмучує ще те, що доводиться відмовляти військовим. Коли я розумію, що ми не всі запити можемо закрити. Звісно, я раджу звернутися до інших фондів або підказую, як їм відкрити збір самостійно. 

-  Водночас мені приносить радість відчуття, що ми з моїми людьми причетні до наближення перемоги. Що ми зараз корисні. Коли закриваємо повністю запити, коли приїжджаємо до військових і бачу посмішки - це дійсно щастя. 

-  З перших днів повномасштабки, я зрозуміла, що волонтерство приносить мені відчуття спокою. Я бачу небайдужих, об’єднаних, свідомих українців, яким не треба пояснювати, чому ми маємо це робити. В моєму оточенні люди розуміють важливість тих репостів, коментарів і донатів. Тому - відчуття спокою і, мабуть, вкотре впевненість у нашій перемозі.

- Як волонтеру, мені бракує годин у добі. Тому що моє волонтерство здебільшого вночі, після роботи. Інколи бракує ресурсу, аби мотивувати людей, але я вже навчилася його відновлювати. 

- Тим, хто тільки починає свій шлях, я раджу інколи відпочивати, інколи просити про допомогу, не боятися питати порад або де дешевші ціни. Розуміти, що всім допомогти неможливо. Головне усвідомлювати для чого ти це робиш і фокусуватися саме на цьому. Звітувати.

Єлизавета Коляско

“Не хочу проходити повз, як інші”

- Я ніколи не була байдужа до безпритульних тварин. Раніше це було поширення інформації, фінансова підтримка з мого боку. Та майже 1,5 року тому я потрапила в ситуацію, коли точно не змогла пройти повз. 

- У кожному мікрорайоні нашого міста є проблеми з кількістю безпритульних тварин. Мій мікрорайон не виключення. І 1,5 року тому я знайшла велику кількість диких і не стерилізованих собак. А також багато цуценят. Місцевим мешканцям було просто байдуже. Всі про це знали, але проходили повз. Я ж вирішила обрати інший шлях. Хоча розуміла, що морально і фізично буде важко - взялася за це. З підтримкою чоловіка, друзів і не байдужих людей - в мене все вийшло. Наразі всі собаки простерилізовані. Цуценята майже всі роздані в сім’ї. Залишився тільки один хлопчик, якого зараз намагаюся прилаштувати. 

- Тварини дуже мене потребували. І я їх також. Адже під час повномасштабної війни ти дуже хочеш бути комусь потрібним і допомогти. Я обрала шлях саме безпритульних тварин. Я не хочу проходити повз них, як інші. Бо все в цьому світі починається лише з тебе самого.

- Найзворушливіша волонтерська історія зі мною відбувається тоді, коли я отримую фідбек від людей. А саме від тих, хто забрав тварину з вулиці додому, в сім’ю. Коли мені надсилають фото, відео, як живуть такі тварини зараз. 

“Волонтерство - це залежність”

- Найсумніша історія - це коли безпритульні тварини, якими я опікуюся, зникають чи помирають. Наприклад, під колесами авто. Була історія, коли ми привезли на лікування цуценя у ветклініку і воно померло на моїх очах. Це було найважче.

- Найбільше у моїй справі мене засмучує байдужість людей. Коли ти їх про щось просиш - а їм просто байдуже. Навіть поширити інформацію про те, що загубилася тварина. Це мене дуже засмучує.

- Віддача у волонтерській справі - це коли я бачу щасливих хвостиків і людей, які їх забирають з вулиці. Як тварини стають ручними, відгодованими. Тоді я отримую емоційне задоволення. 

- У волонтерстві мені бракує холодного розуму. Бо я все дуже сприймаю близько. І мені дуже важко стає іноді морально. А загалом волонтерство - це залежність. Коли ти починаєш це робити, то стаєш залежною. Потім хочеться ще і ще допомагати. Що я й роблю далі.

Ярослава Гранат

“Якось не вдалося передати посилку військовому, бо він загинув”

- Моє волонтерське життя почалося з БФ “Волонтери Поділля”, з 2014 року. Тоді почали проводити різні акції та ярмарки, де збирали гроші для забезпечення всім необхідним наших військових. Багато друзів, знайомих пішли захищати Україну. Це мене підштовхнуло допомагати. Стали звертатися не лише родичі та знайомі, а й всі інші, кому потрібна була допомога. Так і фонд розширювався. 

- Одна з моїх найзворушливіших історій пов’язана з батьком. Мій тато став на захист країни після початку повномасштабної війни. Коли я стала їздити на передову, все не могла із ним зустрітися. У той час він був в Харківській області, я пів року їздила і все не могла його застати, бо він був на завданнях. І от якось, в суботу пам’ятаю це було, я його зустріла. 

- Також було зворушливо, коли ми були на передовій і зустріли хмельничан. Ми там спілкувалися, обіймалися, плакали, обмінювалися телефонами. Були, як рідні одне одному. 

- Найсумніша історія за час волонтерства - це коли ми везли посилку військовому. Дружина передала йому різні необхідні речі. І коли ми приїхали в Донецьку область, дізналися, що цей чоловік загинув. Це було важко морально. Треба було повідомити дружині, що посилку не вдалося передати. Я цілий день набиралася сміливості, щоб це сказати жінці. Коли подзвонила - то вона вже знала про загибель. 

“Це внесок у нашу перемогу”

- Найбільше мене засмучує, коли ти не в змозі допомогти військовому й закрити запит. Засмучує і те, що люди забувають вже зараз, що відбувається в країні. Стають просто жити своїм життям і менше допомагати. 

- Я отримую від волонтерства задоволених військових і їхню подяку. І насправді - цього достатньо. Від таких відгуків і подяки ти розумієш, що робиш свій внесок у нашу перемогу. 

- Як волонтеру мені не вистачає часу. Треба, щоб було більше годин в добі. Тоді б все робилося набагато швидше і всі запити закривалися вчасно. 

- Усім тим, хто має бажання волонтерити, раджу починати з того, що ви найкраще знаєте. Наприклад, якщо ви готуєте - то робити це для військових. Якщо добре вмієте спілкуватися з дітьми - допомагати малечі, чиї рідні на війні. Якщо ви класно закриваєте збори - то розвивати себе в цьому напрямку. І, звісно, раджу зосередитися на одному напрямку. Бо якщо займатися всім і одразу - то толку з цього не буде.

Читайте також: “Це як “швидка” для авто”: як волонтер з Хмельницького рятує транспорт для військових

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.