Дочекалася двох братів із полону: історія Олени, яка щоп’ятниці виходить на акцію у Хмельницькому

• Олена Сторожук чекала із полону двох своїх братів.

• Одного обміняли напередодні Великодня, минулого року.

• Інший повернувся під час останнього обміну – 5 червня 2026-го.

• Розповідаємо історію дівчини, яка роками чекала на повернення своїх рідних.

Щосили стискати в руках плакат і дивитися в обличчя перехожих, шукаючи в них хоч краплю розуміння. 

Для 18-річної хмельничанки Олени Сторожук це не просто опис щотижневої акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Це її життя, що вимірюється від однієї п'ятниці до іншої.

Сьогодні Олена – майбутня юристка, яка поєднує навчання в коледжі з волонтерством. А ще: вона сестра двох оборонців Маріуполя. Її брати витримали пекло «Азовсталі», пройшли через катівні російського полону й, на щастя, повернулися додому.

«Щодня чекаєш бодай на якусь звісточку» 

Родина Олени знає про війну все. Наразі її батько воює на фронті, дві молодші сестрички підростають у тилу, а двоє старших братів, Микита та Тимофій, у 2022 році опинилися у самому епіцентрі оборони Маріуполя. Того року, у травні, вони виходили з оточеної «Азовсталі». Після цього для їхньої сім’ї почалися довгі та виснажливі місяці, і навіть роки, невідомості.  

- Тимофій, був у лавах Національної гвардії України. А Микита пов'язав життя з військом ще у 2016 році, коли пішов на строкову службу, а з 2018-го підписав контракт. У Маріуполі він служив у складі 109-ї окремої бригади ТрО, – розповідає їхня сестра Олена. 

Допоки обидвоє братів перебували у неволі, сім’я мала змогу отримувати про них лише короткі звістки від тих, кого вже обміняли. І мама, і Олена самі шукали та писали в усі можливі інстанції.

- Це надзвичайно важко, коли ти щодня чекаєш бодай на якусь звісточку, а її немає, – ділиться Олена. 

- Настає повна втома – як фізична, так і моральна. Ми стали з мамою виходити на щотижневі акції у Хмельницькому, бо там ми перебували серед тих, хто має такі ж переживання. Я жила від п’ятниці до п’ятниці, щоб взяти участь в цих заходах, – розповідає Олена. 

Про полон та обмін

Перше диво для сім’ї сталося навесні минулого року. 19 квітня 2025-го, напередодні Великодня, з полону повернули Тимофія. Його неволя тривала довгих 37 місяців, – говорить сестра. Потім, через рік, родина знову завмерла в очікуванні.

У п’ятницю, 5 червня цього року, відбувся черговий великий обмін. Для Олени цей день почався як зазвичай.

- Вранці в п'ятницю я була на акції. Спілкувалася з людьми, тримала плакат. Потім прийшла на пари в коледж і раптом побачила в новинах, що відбувся обмін. У мережу почали викидати перші фотографії. Я гортала їх, шукала Микиту... і не знайшла. Пам'ятаю, як сильно встигла засмутитися, – каже дівчина.

Згодом пролунав телефонний дзвінок від мами. Голос у слухавці тремтів: їй зателефонували з Координаційного штабу. Микита на волі.

Почути голос брата Олена змогла лише наступного дня. Це була коротка, але неймовірно тепла й щира розмова про все на світі, – каже вона. Попереду на хлопця чекає довга реабілітація. Позаду – жахи, про які важко говорити без сліз.

Микита розповів сестрі про умови утримання: полонених змушували стояти на ногах по понад 16 годин на добу. Били та знущалися. На душ давали лічені хвилини часу – вода була або крижаною, або окропом, після чого доводилося бігом повертатися у холодну камеру.

- Зимою, казав, було нестерпно холодно. А їжа – маленький листок капусти на воду, – розповідає Олена.

У полоні Микита втратив близько 15-20 кілограмів ваги. Тимофій повернувся хоч і раніше, та не менш виснаженим.

Як це, чекати з полону?

Допоки Олена чекала на повернення братів із ворожого полону,  вона змогла перетворити свій біль у творчість. Дівчина писала вірші, а згодом й пісні. Свою першу авторську композицію вона виклала в Інстаграм, присвятивши її братам та їхній стійкості:

- Я вами пишаюсь – до тремтіння в грудях, До сліз, що котяться тихо вночі. Бо ви вистояли там, де люди ламаються навіть від самої пітьми. Мої хлопці… мої сильні й рідні… Ви – світло серед страшних часів. І я любитиму вас так само ніжно, як чекала крізь тисячі днів, – текст із пісні Олени.

Нещодавно Олена навідалася до Микити в госпіталь й нарешті змогла особисто заспівати йому другу пісню, написану напередодні його звільнення. 

- І навіть коли опускалися руки – я знала: що вас дочекаюсь, мої. І якщо треба – я стану стіною сама, Поки вас не поверну – я не зійду з цього шляху, - йдеться в ній.

Сьогодні Олена Сторожук продовжує навчання у коледжі та займатися волонтерством. Дівчина збирає для звільнених з полону українських військових «пакунки вдячності». Вони отримують їх одразу на кордоні, під час перших хвилин обміну. Усередині кожного – патріотичні браслети-обереги, смаколики та обов'язково листівка з теплими словами.

Запитавши, чи Олена й надалі виходитиме на акції у Хмельницькому на підтримку військовополонених, вона відповідає: 

- Я дала слово родинам, що не залишу їх. Я занадто добре знаю, як це – щохвилини чекати, сподіватися і жити в невідомості. Мої братики – оборонці Маріуполя. Я продовжуватиму виходити заради всього Маріупольського гарнізону. Вони перебувають у неволі вже понад 4 роки. Вони потребують негайного повернення, і ми не маємо права про них мовчати, – каже дівчина. 

Читайте також: «Тато, я так хотіла, щоб ти був поруч»: хмельничанка прийшла у випускній сукні до портрета загиблого батька

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.