Історія переселенки з Лисичанська, яка навчає дітей і волонтерить у Хмельницькому
- Вранці 24 лютого Вікторія взяла за руку маленького сина і виїхала з рідного Лисичанська.
- Евакуаційний потяг віз сотні людей у місто, яке невдовзі стало для дівчини другим домом.
- Розповідаємо історію вчительки з Луганщини, яка переїхала до Хмельницького й допомагає військовим.
Хмельницький прийняв понад сотню тисяч переселенців. Хтось залишився тут тимчасово, а дехто почав будувати життя знову.
На нашому сайті ми фіксуємо їхні історії. Востаннє ми писали про Владу Олександрову, яка перевезла в Хмельницький свій бізнес із Харкова.
Сьогодні розповідаємо про 30-річну Вікторію Сушильнікову. Вона жила в Лисичанську, викладала в місцевому ліцеї й виховувала маленького сина.
У перший день повномасштабної війни взяла за руку дитину, вийшла з дому і сіла на перший же потяг, який довіз її до Хмельницького. Зараз дівчина і далі вчить своїх школярів дистанційно, а ще активно волонтерить. Розповідаємо її історію.
Тікає від війни вдруге
Лисичанськ — місто на Луганщині, де мешкало майже сто тисяч людей. Тут Вікторія народилась і провела дитинство.
Війна на сході розпочалась, коли дівчина навчалась у Луганську. Одного разу, поспіхом, вона вже мусила покидати місто на межі окупації. Жила якийсь час у Харкові, але згодом повернулась додому — в Лисичанськ.
До повномасштабної війни Вікторія працювала в одному з ліцеїв рідного міста. Викладала математику та інформатику, була класним керівником.
Розповідає, між собою люди говорили про можливе вторгнення, але до останнього сподівались, що нічого не станеться.
— За тиждень до повномасштабної війни були маленькі тривожні дзвіночки. Наприклад, діти військових уже не приходили до школи. Ми усвідомлювали: можливо, щось почнеться, але не уявляли масштабів, — каже молода вчителька.
За тиждень Вікторія таки вирішила спакувати речі. Згодом зрозуміла, що взяла те, що тут не знадобилось. Улюблені ж речі залишила вдома, як одяг і взуття, у яких почувалася зручно.
«Напевно тоді мій мозок не міг повірити в те, що доведеться їхати», — розповідає Вікторія.
Той четвер мав стати буднім днем, у якому є заняття і домашки. Та вранці 24 лютого Лисичанськ уже відлунював віддаленими вибухами. Вони й засвідчили Вікторії та її рідним — розпочалась реальна повномасштабна війна.
Зранку телефон не змовкав від сповіщень. Серед них — повідомлення зі шкільних чатів. Схвильовані батьки почали писати, що їхні діти на заняття не прийдуть.
— Завуч у чаті написала, що в школу не виходимо. Ніхто з батьків і так не збирався відпускати дітей. Може тільки кілька учнів, які йшли до шкільного бомбосховища, — каже вчителька.
На емоції не мала часу. Жінка швидко прийняла рішення їхати до Хмельницького. Мала тут друзів і рідних, тож знала — її зустрінуть. Керувалася лише холодним розрахунком і думала, як встигнути зібратись і на чому їхати. Як і кожна мама, переживала за маленького сина Артема.
-
О шостій ранку я стояла на вокзалі — потягів не було. Мало прибути два — прибув один. Інший до нас не дійшов, бо обстрілювали Харків. Таксисти не хотіли брати, бо в них теж рідні, про яких треба попіклуватися. Рейсові автобуси не приїхали, - згадує Вікторія.
Найперше, що зробила - взяла сина і відвела до укриття, де сиділи її бабуся і дідусь. Їм по вісімдесят років. Вікторія залишила дитину з ними й пішла шукати спосіб виїхати. Того дня дня саме ходив потяг Лисичанськ-Хмельницький, який відбував з їхньої станції о 15:05.
Жінка з дитиною стояла на станції вже за три години до відправлення. Поспіхом шукала квитки. Розповідає, як пощастило купити один білет, ще й на нижню полицю. Тоді думала, що хтось з пасажирів відмовився їхати.
-
Коли заходили в поїзд, то почули від провідниці: «Це евакуаційний — заходьте всі!». Тим потягом виїжджали сотні людей — з маленькими дітьми, новонародженими, студенти з інших країн. Вікторія розповідає про страх в очах людей. Дехто з пасажирів, сідаючи в потяг, навіть не знали, куди їдуть.
Вікторія переживала такі події вдруге. Усе це вже бачила. Тоді, у 2014, студенткою дівчина так само покидала Луганськ. А тепер рідний Лисичанськ, який росіяни окупували.
Як Вікторію зустрів Хмельницький?
Майже 26 годин у дорозі й евакуаційний потяг прибув до Хмельницького. Вікторію з маленьким Артемом зустріли родичі. Лише тоді їй вдалось видихнути й розслабитись. Щоправда, ненадовго. Місто зустріло нових людей сиренами й нічними тривогами.
— До цього я ніколи не знала, що таке тривога. Навіть живши в Луганській області, — додає Вікторія Сушильнікова.
Вікторія поїхала далі — три місяці жила в Польщі. Звідти проводила уроки й підтримувала зв’язок із колегами та своїми учнями.
Зараз жінка знову в Хмельницькому. Уроки так само дистанційні. До онлайн-занять долучаються діти, які виїхали в різні куточки України або за кордон — до Чехії, Данії, Фінляндії чи Польщі. З ними педагог постійно контактує в «Зумі» і спілкується в чатах. Є також учні, які досі залишаються в окупованому Лисичанську. Вони не не приєднуються до уроків — не мають доступу до інтернету.
Вікторія поділилась власними спостереженнями про зміни в дітей, які помічає. Зокрема, серед старшокласників. Майже всі її старші учні перейшли на українську мову. Хоч уроки завжди ведуть українською, у повсякденні діти спілкувалися російською. Зараз учні контактують із вчителькою в чатах і навчаються в «Zoom». Спостерігає, що навіть між собою школярі почали переписуватись українською.
— Можу сказати про мій 9 клас, у яких я викладала алгебру й геометрію. Жодного слова російського в їх розмові зараз немає. Це діти, які прожили чотирнадцять років на Луганщині й говорили російською. Вони перестали слухати російську музику. Хлопці знайшли собі кумирів серед наших військових. Вони ставляться до всього, що бачить, по-дорослому, — каже Вікторія.
Жінка втратила вже одного колегу. На фронті загинув вчитель трудового навчання Сергій Ломакін із ліцею.
— Він казав мені: «Ще трішки треба потерпіти і скоро будемо вдома…».
«Військові не падають духом і я не повинна»
У Хмельницькому Вікторія не змогла довго сидіти на місці. Хотілось бути причетною і корисною. Має знайомих військових, тому почала думати, як їм можна допомогти. Ноги привели Вікторію до штабу організації «Армія SOS», де пересіклись її шляхи з іншими волонтерами.
— Я така людина — не можу сидіти на місці. Якщо щось від мене залежить — я це зроблю. У мене були думки долучитись до лав ЗСУ, але ж маленький син. Йому щойно виповнилось чотири роки. Про нього більше нікому піклуватись. Тому я залишаюсь вдома, воджу його до садочка, але допомагаю хлопцям і дівчатам так, як можу — волонтерю. Спочатку я звернулась до місцевих фондів — попросила допомоги. Хлопці просили взуття та амуніцію. Волонтери мені допомогли й ми відправили їм посилки. Потім я дізналась, що фонд шукає людей і запропонувала свою допомогу: Чому б ні?
— Нещодавно отримала своє посвідчення волонтера, - з теплотою і неприхованою гордістю каже Вікторія. Тепер разом з іншими допомагає організовувати збори й закривати потреби захисників.
Вона мріє сама відвезти автівку на фронт, зібравши також смаколиків та інші речі, наприклад засоби гігієни, яких зараз потребують хлопці.
Опору, каже, нині їй дає віра в перемогу. А ще підтримка друзів, які знаходяться на фронті й не здаються.
— Вони не падають духом і я не повинна. Коли послухаєш їх, то розумієш, що ми їм потрібні. А ще мене тримає віра в українське майбутнє. У те, що ми повернемо наші території, повернеться мій улюблений Луганськ, Лисичанськ і Крим, який я обожнюю, — каже жінка.
Саме зараз Вікторія з командою волонтерів збирають кошти на позашляховик для 57-ої окремої механізованої бригади імені кошового отамана Кості Гордієнка. Зокрем, для розвідувальної роти, яка виконує оборонно-наступальну функцію в районі Бахмута Донецької області. Хмельничани вірять у небайдужість людей і сподіваються закрити цей збір найближчими днями.
Інформація для тих, хто бажає долучитись:
Ціль: 140 000 гривень.
- Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/7jmsXvVrv
- Номер картки: 5375 4112 0712 0846.
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.
