«Лю­ди гинули на ву­ли­цях, зу­пин­ках», - подружжя харків’ян про життя до евакуації в Хмельницький

Фото зі сторінки Хмельницької обласної ради

• Ірині та Анатолію досі тяжко згадувати про пережите.

Світ­ло про­па­ло май­же од­ра­зу, а за ним - і газ. Воду добували, розтоплюючи сніг. Готувати їсти надворі ставало все небезпечніше.  Обстріли не припинялися…

Ірині та Анатолію дуже важко згадувати ті часи. Майже пів року минуло, а все – наче вчора. Їхній Харків – перед очима. Сусіди по багатоповерхівці, знайомі, друзі…

«Од­нієї но­чі бу­ло особ­ли­во ляч­но, - зізнаються. - І на­віть не від обс­трі­лів. До них вже звик­ли. Десь о 2-ій чи 3-ій но­чі в під’їз­ді по­чу­лися кри­ки, а потім - сту­кіт у двері, про­хан­ня вий­ти… Всі бу­ли нас­тіль­ки на­ля­ка­ні, що не мог­ли на­віть по­во­рух­ну­тись. Так і про­чека­ли всю ніч, си­дя­чи бі­ля две­рей і прис­лу­ха­ючись до кож­но­го шероху».

Лю­ди, оповідає подружжя з тремтінням у голосі, гинули на ву­ли­цях, у се­бе вдо­ма, на зу­пин­ках гро­мадсь­ко­го тран­спор­ту. Страх за рідних ставав просто нестерпним…

Продукти завершувалися, холод не відступав. Як психолог за освітою Ірина розуміла, що треба зважуватися на щось кардинальне. Але їхати з рідної домівки вони з Анатолієм все ж не спішили. Аж поки …не побачили в дво­рі танк. Його ду­ло бу­ло нап­равленим на їх­ню багатоповерхівку.

Наш­видку­руч зіб­равши мі­ні­мум не­об­хідних ре­чей, ви­ру­ши­ли на за­лізничний вок­зал. Евакуаційний потяг, переповнений втомленими харків’янами, довгий, як ніколи, шлях до Хмельницького, обійми знайомих і сльози полегшення й водночас туги за рідним домом…

«Ра­зом з ці­єю вій­ною у ду­ші кож­но­го ук­ра­їн­ця з’яви­ла­ся ве­ли­чез­на прір­ва, яка вже ні­ко­ли не за­го­їть­ся, - каже пані Ірина. - Че­рез неї ви­хо­дить біль за на­ших рід­них та близь­ких, на­ших муж­ніх Ге­роїв, які пок­ла­ли своє жит­тя, за­ра­ди на­шо­го май­бутнього, за на­ших ді­тей — цвіт на­ції, який вби­ва­ють кля­ті оку­пан­ти».

…Про це сильне духом подружжя харків’ян розповіли в Хмельницькій обласній раді.

Їхні серця б’ються вірою та палають надією, що перемога прийде дуже швидко, й вони назавжди повернуться в свій рідний Харків.

Читайте також:

• Війна очима азовця зі Шепетівщини
• Пліч-о-пліч на фронті: історія про батька й сина з Ярмолинеччини
• «Ми тут, щоб наші діти не бачили війни», - легендарний танкіст з Хмельниччини

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.