“Не міг пересуватися, але відмовився від евакуації”. Історія сапера із Кам’янеччини Олександра Чорпіти

Олена Кошарська

Тут і далі фото АрміяInform

Захисник пройшов АТО. Під час одного із завдань йому поранило обидві ноги.
Та боєць не давав евакуювати себе з поля бою, доки не завершить завдання.
Нині він хоче бути на передовій, але лікарі забороняють навіть бігати чи стрибати.

Дев’ять років тому, у 2014-му, Олександру Чорпіті було 22 роки. Він лише закінчив військову академію і одразу поїхав на Схід в складі 95-ї десантно-штурмової бригади. Під час виконання одного з бойових завдань хмельничанин отримав множинні вогнепальні поранення кінцівок. Тож нині не може воювати, а тому працює у військкоматі. Детальніше про свій бойовий шлях Олександр розповів для АрміяInform.

“Головне призначення — мінування та розмінування”

Олександр Чорпіта родом із Старої Ушиці. У 2009 році, після закінчення школи, він вступив на факультет військової підготовки Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Але факультет у 2012 році реорганізували. Тож курсанти продовжили навчання в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

— Я з дитинства займався спортом, тому завжди хотів пов’язати своє життя з професією, яка потребує постійного вдосконалення своєї фізичної підготовки. Тому коли постало питання, куди вступати, без вагань обрав військовий інститут, — розповідає капітан.

Відео дня

Після випуску з академії Олександр розпочав офіцерську службу у тоді ще 95-й окремій аеромобільній бригаді (нині це 95-та окрема десантно-штурмова бригада — ред.). Він займав посаду командира інженерно-позиційного взводу.

— Коли ворог у 2014-му окупував Крим і пішов війною на Донеччину і Луганщину, я служив в інженерно-саперній роті, головне призначення якої — мінування та розмінування. З перших днів ми виїхали на виконання бойових завдань. Спочатку здійснили марш до Широкого Лану. Потім працювали в районах Генічеська і Арабатської стрілки. Там споруджували укриття для особового складу, встановлювали інженерні загородження для стримування ворога у разі його вторгнення на материкову частину України. Після «референдуму» в Криму нас направили на Схід, — згадує військовий.

Просив знеболюючу, щоб завершити установку мін

Підрозділ Олександра воював в районі Слов’янська на Донеччині. Крім того, вони виїжджали на інші напрямки для мінування та розмінування, спорудження інженерних загороджень.

— Ми часто виїжджали з штурмовими групами бригади, щоб проробляти для них проходи у мінних полях, перевіряли дороги на наявність вибухонебезпечних предметів. У паузах між боями одразу висувалися на мінування визначених вищим штабом ділянок місцевості. Найважче було працювати під час ворожих обстрілів. Крім того, що тобі потрібно встановлювати міни, ти повинен ще на 360 градусів вертіти головою і пильнувати, щоб не прилетіла ворожа граната чи куля. Іноді працювали на відстані 600-800 метрів від позицій противника, — зізнається боєць.

Коли він був в АТО, росіяни переважно застосовували автоматичну стрілецьку зброю, великокаліберні кулемети, гранатомети різних систем.

— Крайнє завдання, яке я виконував під Лисичанськом, мені запам’яталось найбільше. Ми повинні були розчистити одну із замінованих ворогом ділянок місцевості та встановити там протитанкові загородження. Я поставив 28 мін, і коли вже вкручував підривники до них, по мені почали вести вогонь з автоматичної зброї. Я дістав кульові поранення, був при тямі, але пересуватися далі практично не міг. Проте, відмовився від негайної медевакуації, відстрілювався і просив бойового медика вколоти мені знеболювальне, аби завершити установку підривників у мінах, — згадує ті події капітан.

Евакуювали гелікоптером у госпіталь

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Олександра Чорпіту нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

— Потім мене гелікоптером евакуювали у Харківський військовий шпиталь, там лікарі стабілізували мій стан і літаком переправили до Києва, де я лікувався упродовж трьох місяців. Далі мене чекала майже дворічна реабілітація: 2-3 тижні - шпиталь, 3-4 тижні вдома. І так місяць за місяцем. У мене були кульові поранення в обидва стегна, гомілку та ступню. У правій нозі вирвало частину великогомілкової кістки разом з сухожиллям. Військові хірурги провели мені пересадку м’язових тканин. У перший день після поранення ступню не відчував взагалі, сьогодні ж, дякувати Богу, я впевнено ходжу, — каже хмельничанин.

“Вже не можу у вас служити”

Олександр пройшов військово-лікарську комісію у Київському військовому госпіталі. За результатами обстеження, він непридатний до служби у мирний час і обмежено придатний у воєнний. Офіцер отримав ІІ групу інвалідності.

У листопаді 2015 року він був змушений залишити службу в бойовій бригаді та перевівся до Кам’янець-Подільського об’єднаного міського військового комісаріату. Сьогодні — це районний терцентр комплектування та соціальної підтримки.

Тепер капітан служить тут на посаді старшого офіцера мобілізаційного відділення, яка за штатом може бути заміщена військовослужбовцем з інвалідністю.

— Зараз я ходжу без особливих ускладнень та болю, але бігати чи стрибати - ні, не можна. Перший час, після реабілітації, пробував підтюпцем бігати на стадіоні. Одне-два кола пробігав - наче нормально. Згодом вирішив збільшити навантаження і пробіг 3 000 метрів. Наступного дня ноги опухли, лікарі сказали, якщо хочу жити, то такі експерименти неприпустимі й суворо заборонили, — каже військовий.

Він мріє про перемогу та хоче, аби всі бійці повернулись додому живі та здорові. І щоб після перемоги до ветеранів війни було гідне ставлення та всебічна підтримка і допомога.

— Якби мені дозволив стан здоров’я, взяв би до рук зброю і пішов «мочити» цих клятих окупантів. У мене багато друзів і знайомих служить у різних структурах Сил оборони. Я ще курсантом четвертого курсу проходив відбір у спецпідрозділ Служби безпеки України «Альфа», успішно склав усі іспити. Та через певні обмеження та бюрократичні перепони на рівні домовленостей між ЗСУ та СБУ не потрапив у «Альфу» після випуску. Вже у 2014-му, після поранення, мені телефонували з головного кадрового органу Служби безпеки, запитували, чи готовий. Кажу: «Я б з радістю, та вже, на жаль, не зможу у вас служити!», — підсумовує офіцер.