“Покохав зрячою і не покинув в сліпоті”: історія унікального подружжя із Хмельницького

Всі фото в матеріалі з родинного архіву Круліковських

Разом в горі, і в радості, в здоров’ї й у хворобах. Сила їхнього кохання здатна подолати будь-які перепони. Навіть проблеми із зором та сліпоту - це подружжя сприймає, як можливість пізнати світ по-новому. Сьогодні ми розповімо вам історію унікальної пари із Хмельницького. Олена та Валерій Круліковські 32 роки у шлюбі, мають дорослу доньку та двох онуків. Вони живуть яскравим повноцінним життям: ходять у театр, годинами гуляють у парку, мріють про спільну мандрівку на велотандемі. Валерій все життя працює не покладаючи рук, займається самоосвітою та багато читає. А Олена донедавна навіть вела свій кулінарний блог. І це попри суцільну сліпоту. У темряві жінка живе понад 20 років. 

Сліпнути Олена почала ще зі школи. В 10 класі дівчина мала вже 3-ю групу інвалідності. Пережила 4 операції. Їх робили провідні спеціалісти в Києві та Москві. Однак зору дівчині це не додало. Через слабкий зір Олена побоялася здійснити свою мрію та поїхати на навчання до столиці, щоб стати бібліотекарем. Натомість пішла працювати в українське товариство сліпих (УТОС), що базувалося у Хмельницькому. Каже, що жодного разу не пожалкувала, адже спілка подарувала їй кохання. Тут вона зустрілася зі своїм Валерієм. У Хмельницькому УТОС мав своє потужне виробництво з виготовлення електропроводів. На нього працевлаштовували незрячих та слабозорих людей. Олена працювала там комплектувальницею. 

Сліпота коханню не завада

Саме в УТОСі її й уподобав Валерій. У товариство він прийшов відразу після школи. До зустрічі з Оленою вже встиг відпрацювати 2 роки. У Валерія також серйозні проблеми із зором. Виявили їх, коли Валерію було 3 роки.. Тоді медики повідомили батьків хлопчика про діагноз - прогресуюча міопія. Навчався Валерій у звичайній школі, дуже любив читати, тому зір почав погіршуватися із блискавичною швидкістю. В студентські роки - придбав перші окуляри. А згодом вдалося дістати й лінзи. 

• В радянські часи людина з лінзами на очах замість окулярів - була дивиною. Адже придбати їх було дуже важко. Через знайомих вдалося дістати свої перші лінзи із Чехословаччини. Мене врятувало, що батьки не згодилися на жодну операцію. Можливо я завдяки цьому досі ходжу сам. Лікарі сказали, що такий випадок, як у мене трапляється один на тисячу. В мене не правильно поставлені очі. Місцева лікарка на моїй проблемі захистила дипломну роботу. У свій час досліджувала на моєму прикладі, як прогресує така унікальна хвороба. Зараз одночасно ношу лінзи й окуляри. Лінзи мають діоптрію мінус 20, а окуляри мінус 7. Без них - нічого не бачу, - розповідає Валерій.

Поганий зір не завадив Валерію розгледіти красу та витонченість Олени. Дівчиною вона була дуже тендітна та худенька. Однак мала “сталевий” характер. Валерій згадує, що довелося чимало побігати, щоб завоювати непохитну красуню.  

• І у вікна лазив, і серенади співав, а вона мене відшивала. Познайомилися ми взагалі дуже цікаво. Тоді були комсомольські організації і їх потрібно було обов'язково відвідувати. Лєна була там секретарем. А я не ходив на збори. Одного разу вона прийшла до мене в гуртожиток, щоб насварити. І тут я пропав, закохався відразу.

Кохану підкорював, як недосяжний бастіон

Залицявся Валерій романтично та оригінально. Олена згадує, що всі дівчата з гуртожитку заздрили їй. А от вона на хлопця жодної уваги не звертала. 

• Він бідний не знав, як до мене підійти. Я не звертала увагу на хлопців із товариства. Їздила на вихідні додому до батьків у Деражню, там були свої хлопці. А міські мені здавалися пихатими. Проте Валерій був не такий, а ще дуже впертий. Я його мучила, відмовляла, а він за мною тінню ходив. Я була дуже активна. Ходила на шашки, шахмати, спортом займалася, греблею. Мені було не до нього. Що не робила, а він причепився, як ріпах і все. Складав пісні, під вікнами мені співав, квіти постійно дарував. Така увага не могла не підкупити і я сама закохалася, - розповідає Олена. 

Пара почала зустрічатися. Згодом Валерій став натякати на одруження. Олена ж до такого повороту була не готова. Відмовляла скільки могла. Через півтора року Валерій вирішив брати ситуацію у свої руки. 

• Він натякав на весілля ще до пропозиції. Я вважала, що заміж мені рано. Тому ми дуже посварилися. Мирити приходив навіть заступник директора УТОСу. Мене викликали до нього “на килим”. А комендантка гуртожитку взагалі по п’ятах ходила. Казала мені: “Скільки ти його мучити можеш, подивися, як страждає”. Пам’ятаю, сплю зранку, а на подушку поруч, щось холодне поклали. Прокинулася, а то троянди. Такі закриті гарні бутони. А між ними мої перші французькі парфуми. В той час такі дістати було дуже важко, а він дістав. Стрибнув до мене з верхнього поверху на балкон, щоб покласти подарунок поки я сплю, - говорить Олена.

Пропозицію робив також оригінально. Сказав “шлю сватів, от і все”. 

• Я собі йду у свою кімнату, нічого не підозрюю. Він перегородив мені дорогу, став на дверях до кімнати й не пускає. Каже: “Я вважаю, що я хочу на тобі одружитися зараз. Я тобі кажу, виходь за мене заміж”. А я йому “Мені ще рано”, “Боюся, що мама скаже”. Думала розвернеться і піде, а він - ні. Сказав, що на вихідних буде у моїх батьків зі сватами. І таки приїхав, - згадує Олена. 

“Він мій життєвий компас”

Згодом пара одружилася. Їх переселили у блок для сімейних, дали дві кімнати. Закохані багато подорожували. Таку змогу надавало їм УТОС. За словами Олени, у товаристві вона отримувала, на той час, шалену зарплату - 300 рублів. Пара навіть змогла придбати власне житло. А в 1989 році в Олени та Валерія з'явилася донечка Каріна.

• Мене у пологовому всі запитували звідки таке ім'я цікаве. На той час воно було досить рідкісне. Бабуся наша навіть на долоні записала, як правильно, щоб не забути. А в церкві записали Катериною, бо батюшка казав, що “такого церковного імені, як Каріна немає”. А в мене інших варіантів імені не було. Під час однієї мандрівки, у Москві, я побачила двох дівчат. Одна була неймовірно красива, як лялька. Подружка називала її Каріною і мені запало в душу це ім’я, - пояснює Олена. 

Щастя подружжя було не описати. Валерій каже, що мріяв саме про доньку. Однак невдовзі після пологів зір Олени почав стрімко падати. Як донечка крокувала до першого класу, вона ще бачила, а як випускалася - вже ні. З того часу жінка бачить лише світло. Кольори, силуети та пейзажі вона пізнає з описів свого чоловіка Валерія. Своїм станом Олена не переймається, адже має надійний тил. Каже, що Валерій її приймає і кохає такою. А от багато подружніх пар з товариства сліпих, зазначає Олена, розпалися саме після того, як один із подружжя повністю втратив зір. 

• Він мої очі, моє серце, моє все. Мій життєвий компас - і в прямому, і в переносному сенсі. Щодня, поки Валерія немає вдома, я чекаю його повернення. Разом ми гуляємо містом, ходимо до театру. До речі, ми дужне вдячні новому директору нашого драматичного театру. Він єдиний у місті, хто так піклується про незрячих людей. Для нас дуже важливе спілкування. Нам його не вистачає. Хочеться більше рухатися, бути між людьми. А він нам таку можливість дав. Щоразу, як у театрі йде вистава чи приїжджає якась зірка до нас, він дає квитки на товариство. Нас там 400 людей, то щоразу 10 % йде на концерти, - розповідає Олена. 

Куховарить, веде блог та вишиває

За роки сліпоти Олена прекрасно орієнтується в побуті. Обожнює готувати. Часто експериментує на кухні. Донедавна жінка вела свій блог в інтернеті, де вчила кулінарії людей із подібними проблемами. Каже, що слухали її не лише жінки, а й незрячі чоловіки. Спеціально для них вимірювала секундоміром, скільки часу на сковорідці смажити котлету з обох сторін та ділилася власними рецептами. 

• На кухні я можу все. Люблю дуже займатися з тістом. Ліплю вареники, пиріжки, випікаю пироги. В мене для цього пристосована духовка. Я на ній зробила собі тактильні наліпки. Так само пральна машинка. На ній навпроти режимів наклеєні різноманітні бусинки. Сліпла я поступово, тому і пристосовувала житло до своїх потреб,- розповідає Олена.

Крім захоплення кулінарією, жінка плете неймовірні картини з бісеру, багато читає (точніше слухає аудіокниги). Завдяки дочці, вона освоїла комп'ютер. Тепер спілкується із незрячими людьми з усього світу. Разом вони навіть грають в онлайн-ігри. 

• Донька допомогла мені встановити озвучені програми на комп’ютер. Я можу зайти в інтернет і спілкувалися з людьми. Дуже швидко друкую. Також собі зробили наклейки на клавіатуру, щоб було зручніше. В мене є багато друзів з різних країн. Разом ми граємо в ігри. Наприклад, я зараз входжу у склад міжнародної команди. Там є і білоруси, і поляки, і росіяни, і багато наших українців. Разом ми граємо в “Що? Де? Коли?”. У мене є знайома незряча, яка дуже гарно співає. Так вона за допомогою онлайн сервісів для незрячих змогла записати кліп на свою пісню, - розповідає Олена.

“Незрячим у Хмельницькому важко”

Більшість часу жінка проводить вдома. Адже, за її словами, Хмельницький зовсім не облаштований для незрячих людей. Переважно проблеми виникають у громадському транспорті та під час перетину вулиці. 

• Ще 10 років тому нам у місті жилося комфортніше. Хмельницький перший в країні почав використовувати у громадському транспорті голосові сповіщення про зупинки. Світлофори були озвучені. Зараз із цим проблема. Самостійно я рухатися містом не можу. Поки чоловік на роботі, я не можу нікуди вийти. Проте, останнім часом нам дуже допомагають волонтери зі Служби супроводу благодійного фонду "Карітас". Якщо потрібно йти кудись, можна подзвонити у фонд і звідти відправлять жінку, яка допоможе. Вона може і по ринку поводити, і в перукарню, і в соцзахист. Там дуже освідчені дівчатка працюють, вони допомагають зібрати всі довідки. Завжди все детально розкажуть і завжди допоможуть, - пояснює Олена.

Ще одна проблема для незрячих у Хмельницькому, за словами подружжя Круліковських, у ставленні хмельничан до незрячих людей. Валерій розповідає, що після розпаду радянського союзу, 15 років працював на турецьку фірму. Ті торгували килимами, і за словами чоловіка, були набагато толерантніші до незрячих ніж місцеві жителі. 

• Часто в магазині я недобачаю ціну на товарі. Коли перепитую, чую: “Там же написано, тобі, що повилазило”. Та сама біда у транспорті. У мене в дружини телефон озвучений, і коли до неї хтось дзвонить чи вона хоче набрати доньку або мене, люди дуже дратуються, - пояснює Валерій.

На своє життя Олена та Валерій не скаржаться. Вони дуже позитивні та сповнені оптимізму. Кажуть лише, що їм не вистачає руху. Особливо тяжко Олені. Жінка, яка всю молодість була “тростинкою”, почала набирати вагу. В знаки дається малорухливий спосіб життя. 

• Був час, коли я ходила до тренажерного залу. Трапився дуже хороший тренер, він допомагав мені. А потім він перейшов на іншу роботу, мені довелося покинути. Там, тренер - один, він же не може весь час стояти лише біля мене, йому потрібно й іншими займатися. А мене потрібно було водити від тренажера до тренажера, то кому це потрібно. Знов засіла вдома, стараюся робити зарядку, вправи, але все одно хотілося б більше рухатися,- розповідає жінка.

У подружжя є одна мріяна двох

Нещодавно до міського УТОСу завітав відомий хмельницький веломандрівник Сергій Толстіхін. Він розповів учасникам товариства про свою нову ініціативу. Сергій планує запустити веломаршрут для незрячих на тандемах. Це такі велосипеди, на яких їздить відразу дві людини. Спереду сидить зряча людина, яка управляє велосипедом, а ззаду їде незрячий і крутить педалі. 

• Під час останньої веломандрівки ми з Юлею заночували у родині незрячого гея в Бремені. Так він зі своїм партнером об'їздив на тандемі тисячі кілометрів. Цей чоловік із захопленням розповідав нам про мандрівки, і тоді ми зрозуміли, що маємо створити тандеми для незрячих у нас. Слабозорі люди обмежені в русі, тим паче на велосипедах. Для них - це буде, як ковток повітря. Я вже визначив, що будемо набирати групу на 5 тандемів і мандрувати з ними. Єдине, що поки проблема з самими тандемами. Вони дуже дорогі. Один в межах 20 тисяч гривень. Тому, ймовірно, з весни ми розпочнемо благодійну кампанію по збору коштів. Хмельничани у нас дуже чуйні, і я думаю, скинутись по 20-30 гривень, щоб порадувати незрячих, вони зможуть. І ми обов’язково це реалізуємо спільними зусиллями, - зазначив Сергій Толстіхін. 

Першими на ініціативу веломандрівника відгукнулися саме Олена та Валерій. Чоловік говорить, що з нетерпінням чекає, коли в місті з’являться такі тандеми. Каже, що залюбки кататиме дружину. Адже її здоров’я для Валерія в пріоритеті. 

• Коли я почув про тандеми, то загорівся цією ідеєю. Я вже їздив у молодості на такому. Коли працював в УТОСі, нам закупили на підприємство три такі велосипеди. Ми каталися на них по дорозі, що біля аеропорту. Мені дуже подобалося. Велосипед дає змогу фізично розвиватися, займатися спортом. Зараз моїй дружині цього не вистачає. Нам було б дуже цікаво взяти участь у такій корисній ініціативі, - говорить Валерій.

Поки ж пара насолоджується кожним днем. Особливу радість їм приносять онуки. Своїми богатирями дідусь та бабуся пишаються. Всім, хто має будь-які вади здоров’я, Олена та Валерій радять ніколи не падати духом, підтримувати одне одного та в жодному разі не втрачати “дух авантюризму”. Олена у свої 52 та Валерій у свої 54 роки завжди готові до пригод. Після 32 років шлюбу вони досі дивляться один на одного закоханим поглядом та тримаються за руки.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.