«Пошепки 27 людей у шестимісній камері заспівали гімн України»: хмельничанка Тетяна Васильченко про полон (ВІДЕО)

Вікторія Отаманчук

Стоп-кадр з відео

Моральний тиск, переповнені камери, інформаційний вакуум…
Як окупанти ламали українських жінок-військовополенених, але поламали зуби об їхній характер.

Вона заплакала аж в автобусі. Коли в руки подали прапор України. Заплакала від щастя повернутися додому.

Звільнена з російського полону волонтерка з Хмельницького, парамедик батальйону «Госпітальєри» Тетяна Васильченко на псевдо «Борисівна» спільно з трьома посестрами поділилася пережитим.

Пресконференція Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими відбулася у «Military Media Center».

Відео дня

Як ворог ламав українок

Психологічний тиск, інформаційному вакуум, постійна критика з вуст окупантів на адресу влади України і …тільки «Россия 24».

«Вони постійно повторювали, що «ви – нікому не потрібні, ваша сім’я, Україна від вас відмовилися», - пригадує Тетяна Васильченко. – На молодших дівчат воно, можливо, й трохи діяло. У них часом виникали певні сумніви. Але ми не давали тим сумнівам розвинутися. Допомагали їм тримати віру. І це було неймовірно, коли пошепки 27 людей у шестимісній камері заспівали гімн України. Майже беззвучно скандували: «Україна – понад усе!». І це тримає!»

Переповнені камери, охорона - з представників терористичних «ДНР», заборона спілкуватися з рідними.

«Вони ставились до нас, як до зеків, принижували. Коли давали дзвонити рідним, розмову записували на камеру. Я додзвонилася до дочки лише 8 червня. Повідомила, що в полоні. Жива, здорова, повернуся, вір. І вона вірила весь цей час, - зазначає хмельничанка. - Пропонували мені ще раз подзвонити, але за цей дзвінок я повинна була дати те, що попахувало зрадою України. Я відмовилась».

Що тримало в полоні

На вулицю не виводили, харчування, за словами госпітальєрки, було таке, щоб вижити, але зі шкодою для здоров’я. Тримала тільки віра у визволення та бажання вижити.

«Знаєте, навіть втрачаючи побратимів, я не плакала, а в автобусі, коли мені подали в руки прапор України, я заплакала, - зізналася «Борисівна». - Заплакала, але це були сльози радості».

Чути українську мову, ходити по рідній землі, вдихати особливе українське повітря – ось це, за її словами, – справжнє щатся.

У медичному батальйоні «Госпітальєри» Тетяна Васильченко залишається працювати й надалі. Наразі, зауважила, ще триває період медичних обстежень звільнених жінок, попереду – реабілітація.

«Зараз я в більш-менш нормальній фізичній формі, на все потрібен просто час, – акцентувала. - Я вже вважаю, що повернулася в свій батальйон, до своїх побратимів, і надалі збираюся займатися тим, чим займалася дотепер — це волонтерство, рятувати життя наших бійців на фронті».