“Їли гнилу бараболю, але не пухли”: 100-річна Марія Войчишена із Хмельницького розповіла про своє непросте життя

Про таких, як Марія Войчишена, говорять - це людина з великої літери. Цій, тендітній на вигляд, жінці довелося багато пережити. Дитинство минуло в роки голодомору. Не довелося їй і подівувати. Адже за вікном була війна. Чоловіка Марія Іванівна поховала 40 років тому. Відтоді жила сама. Власних дітей жінці не пощастило мати. Відтак всю себе вона присвячувала дітям та онукам сестер.

“Їла і гнилу бараболю, і лободу”

А народилася Войчишена Марія Іванівна в далекому 1919 році на Хмельниччині в селі Михайлівка Ярмолинецького району. З дитинства росла сильною та вольовою, тому всі негаразди перенесла гідно. Родина в Марії Іванівни, на ті часи, була  невелика: тато, мама та дві сестри.

• У мене були дві сестрички. Вони молодші, тому голодовку не застали. А мені довелося не легко. Збирали і гнилу бараболю по полях. Їли все, що на дереві росло і на землі. Іноді доводилося травою харчуватися. Їли лободу, варили з неї борщ і так вижили. Але ми не пухли. В маминої мами була корова, яка годувала нас. Бабуся жила в сусідньому селі і ми до неї ходили по молоко, - згадує жінка.

Марія Іванівна навчалася у Вінниці в сільськогосподарському технікумі. Була агрономом за освітою. Відразу після закінчення навчального закладу на Хмельниччину прийшла війна. І жінка потрапила в окупацію. Згадує, що довелося тяжко працювати на полі.

• Війну я теж застала в Михайлівці. Після технікуму поїхала додому працювати в колгоспі за спеціальністю. А довелося працювати на німців. Коли прийшли окупанти, то землю поділили між мешканцями села, але не на власні потреби, а щоб ми для них обробляли ті клаптики і їх годували. Дали нам по 2 гектари землі і я на них сама і сіяла, і сапала, і збирала урожай.

“Заміж пішла за старшого, бо хлопців після війни не було”

Після війни Марія Іванівна вийшла заміж. Чоловік був її односельцем. Знав Машу з дитинства. Він був значно старшим за дівчину і мав двох дорослих дітей.

• Він був на фронті. Коли повернувся, то його перша дружина вже померла і залишилося в нього два сини. Тоді хлопців на селі зовсім не було всіх забрала війна. Покликав мене заміж, то я і погодилася, згадує жінка.

Після війни подружжя переїхало до Одеси. Там були родичі, тому допомогли влаштуватися. Чоловік працював у санаторії “Золотий берег”, який був неподалік від моря. На його території подружжю дали фінський будинок.

• В селі після війни було важко, тому ми перебралися в місто. Там були родичі і допомогли влаштуватися. Одеса курортне місто, тому робота була всім. Чоловік працював двірником, а я швачкою. Жили непогано, а скільки нам на двох треба, - говорить бабуся.

“Залишилася зовсім одна”

Разом пара прожила 23 роки. Чоловіка Марія Іванівна поховала вже майже 40 років тому. З його синами у жінки стосунки не склалися. Вони були вже дорослі, в особисте життя батька не втручалися та й спілкувалися не часто. А коли тато помер з Марією Іванівною припинили будь-які контакти. Власних дітей у подружжя не було, тому всю себе жінка присвятила дітям та онукам рідної сестри.

• Одна сестра у мене вже померла. Залишилася ще одна, молодша на . Проте живе вона далеко. І ми рідко бачимося. Та й родичі не часто відвідують. Живу тут у Хмельницькому із чоловіком племінниці, яка теж померла, тому її чоловік мене доглядає. Тому залишилася я сама на цьому світі, - каже бабуся.

Живе у двоюрідного онука

Зі 100-річчям жінку привітали в управлінні соцзахисту. Туди її привіз двоюрідний онук Ігор. Наразі саме він доглядає за Марією Іванівною. Каже, що немає жодного морального права залишати її одну, адже у свій час провів кращі дитячі роки саме під її опікою.

• Я не рідний онук Марії Іванівни. Вона сестра моєї бабусі, рідна тітка моєї мами. З мамою вони були дуже дружні тому, коли вона залишилася сама і не стало моєї бабусі, мама запропонувала забрати Марію Іванівну до нас. Я був лише “за”. Скільки себе пам’ятаю,  був у бабусі Маші улюбленцем. Всі літні канікули проводив у неї. Вони з чоловіком жили в Одесі тривали час. Прямо метрів 200 від моря і всі мої дитячі спогади - це море і Марія Іванівна, яка була завжди привітною і ласкавою. Тому зараз я просто не маю морального права залишати її напризволяще, - пояснив онук жінки Ігор.

Всю себе присвячує правнуку

Ігор за професією військовий, має дружину та двох дітей. Старша донька навчається на другому курсі прикордонної академії. А молодшому лише 6 років. За словами Ігоря, син дуже схожий на нього, тому бабуся хлопчика обожнює.

• Зараз у неї в улюбленцях мій син. Він її розрада. Йому сім років і він на мене дуже схожий, тому бабуся в ньому душі нечає. Мене дуже любила, коли я малий був, - зазначає чоловік.

Взимку Марія Іванівна живе у Хмельницькому, а на літо їде до онука в село неподалік від міста. Там, незважаючи на вік, полюбляє займатися хатніми справами та доглядати за квітами у садку.

• Вона дуже активна. На місці не сиділа протягом всього життя. Можливо, тому і прожила стільки років. Це останній рік її здоров’я почало трохи погіршуватися, а до цього в неї було чимале господарство: курі, качки, індики, - говорить Ігор. До нас з міста привезла кущі полуниці. Сама посадила та доглядала. Зараз маємо гарний урожай, - розповідає Ігор.

“Жити треба чесно”

Ще одна цікавинка із життя Марії Войчишеної пов’язана з її днем народження. Зараз свої іменини жінка відзначає 1 травня. А народилася вона 12 лютого. Бабуся розповідає, що в радянські час було модно мати день народження у державне свято. Тому, коли Марія Іванівна отримувала свій перший в житті документ, попросила знайому паспортистку записати їй день народження на 1 травня.

Про секрети довголіття жінка довго не говорить. Зазначає лише, що потрібно жити чесно, менше грішити і тоді Бог подарує довге життя.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.