Про таких, як Марія Войчишена, говорять - це людина з великої літери. Цій, тендітній на вигляд, жінці довелося багато пережити. Дитинство минуло в роки голодомору. Не довелося їй і подівувати. Адже за вікном була війна. Чоловіка Марія Іванівна поховала 40 років тому. Відтоді жила сама. Власних дітей жінці не пощастило мати. Відтак всю себе вона присвячувала дітям та онукам сестер.
А народилася Войчишена Марія Іванівна в далекому 1919 році на Хмельниччині в селі Михайлівка Ярмолинецького району. З дитинства росла сильною та вольовою, тому всі негаразди перенесла гідно. Родина в Марії Іванівни, на ті часи, була невелика: тато, мама та дві сестри.
У мене були дві сестрички. Вони молодші, тому голодовку не застали. А мені довелося не легко. Збирали і гнилу бараболю по полях. Їли все, що на дереві росло і на землі. Іноді доводилося травою харчуватися. Їли лободу, варили з неї борщ і так вижили. Але ми не пухли. В маминої мами була корова, яка годувала нас. Бабуся жила в сусідньому селі і ми до неї ходили по молоко, - згадує жінка.
Марія Іванівна навчалася у Вінниці в сільськогосподарському технікумі. Була агрономом за освітою. Відразу після закінчення навчального закладу на Хмельниччину прийшла війна. І жінка потрапила в окупацію. Згадує, що довелося тяжко працювати на полі.
Війну я теж застала в Михайлівці. Після технікуму поїхала додому працювати в колгоспі за спеціальністю. А довелося працювати на німців. Коли прийшли окупанти, то землю поділили між мешканцями села, але не на власні потреби, а щоб ми для них обробляли ті клаптики і їх годували. Дали нам по 2 гектари землі і я на них сама і сіяла, і сапала, і збирала урожай.
Після війни Марія Іванівна вийшла заміж. Чоловік був її односельцем. Знав Машу з дитинства. Він був значно старшим за дівчину і мав двох дорослих дітей.
Він був на фронті. Коли повернувся, то його перша дружина вже померла і залишилося в нього два сини. Тоді хлопців на селі зовсім не було всіх забрала війна. Покликав мене заміж, то я і погодилася, згадує жінка.
Після війни подружжя переїхало до Одеси. Там були родичі, тому допомогли влаштуватися. Чоловік працював у санаторії “Золотий берег”, який був неподалік від моря. На його території подружжю дали фінський будинок.
В селі після війни було важко, тому ми перебралися в місто. Там були родичі і допомогли влаштуватися. Одеса курортне місто, тому робота була всім. Чоловік працював двірником, а я швачкою. Жили непогано, а скільки нам на двох треба, - говорить бабуся.
Разом пара прожила 23 роки. Чоловіка Марія Іванівна поховала вже майже 40 років тому. З його синами у жінки стосунки не склалися. Вони були вже дорослі, в особисте життя батька не втручалися та й спілкувалися не часто. А коли тато помер з Марією Іванівною припинили будь-які контакти. Власних дітей у подружжя не було, тому всю себе жінка присвятила дітям та онукам рідної сестри.
Одна сестра у мене вже померла. Залишилася ще одна, молодша на . Проте живе вона далеко. І ми рідко бачимося. Та й родичі не часто відвідують. Живу тут у Хмельницькому із чоловіком племінниці, яка теж померла, тому її чоловік мене доглядає. Тому залишилася я сама на цьому світі, - каже бабуся.
Зі 100-річчям жінку привітали в управлінні соцзахисту. Туди її привіз двоюрідний онук Ігор. Наразі саме він доглядає за Марією Іванівною. Каже, що немає жодного морального права залишати її одну, адже у свій час провів кращі дитячі роки саме під її опікою.
Я не рідний онук Марії Іванівни. Вона сестра моєї бабусі, рідна тітка моєї мами. З мамою вони були дуже дружні тому, коли вона залишилася сама і не стало моєї бабусі, мама запропонувала забрати Марію Іванівну до нас. Я був лише “за”. Скільки себе пам’ятаю, був у бабусі Маші улюбленцем. Всі літні канікули проводив у неї. Вони з чоловіком жили в Одесі тривали час. Прямо метрів 200 від моря і всі мої дитячі спогади - це море і Марія Іванівна, яка була завжди привітною і ласкавою. Тому зараз я просто не маю морального права залишати її напризволяще, - пояснив онук жінки Ігор.
Ігор за професією військовий, має дружину та двох дітей. Старша донька навчається на другому курсі прикордонної академії. А молодшому лише 6 років. За словами Ігоря, син дуже схожий на нього, тому бабуся хлопчика обожнює.
Зараз у неї в улюбленцях мій син. Він її розрада. Йому сім років і він на мене дуже схожий, тому бабуся в ньому душі нечає. Мене дуже любила, коли я малий був, - зазначає чоловік.
Взимку Марія Іванівна живе у Хмельницькому, а на літо їде до онука в село неподалік від міста. Там, незважаючи на вік, полюбляє займатися хатніми справами та доглядати за квітами у садку.
Вона дуже активна. На місці не сиділа протягом всього життя. Можливо, тому і прожила стільки років. Це останній рік її здоров’я почало трохи погіршуватися, а до цього в неї було чимале господарство: курі, качки, індики, - говорить Ігор. До нас з міста привезла кущі полуниці. Сама посадила та доглядала. Зараз маємо гарний урожай, - розповідає Ігор.
Ще одна цікавинка із життя Марії Войчишеної пов’язана з її днем народження. Зараз свої іменини жінка відзначає 1 травня. А народилася вона 12 лютого. Бабуся розповідає, що в радянські час було модно мати день народження у державне свято. Тому, коли Марія Іванівна отримувала свій перший в житті документ, попросила знайому паспортистку записати їй день народження на 1 травня.
Про секрети довголіття жінка довго не говорить. Зазначає лише, що потрібно жити чесно, менше грішити і тоді Бог подарує довге життя.
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.