Змушували вчити імена російських героїв. Хмельничанин розповів про 21 місяць полону

Скрін з відео ДПСУ

• Олександр Зарва - прикордонник з Хмельницького, який був 21 місяць у полоні. 

• Чоловіка обміняли в січні 2024-го. 

• Він розповів детальніше про перебування під контролем росіян.

• Дізнавайтеся в цьому матеріалі про ставлення, їжу та умови у ворожому полоні.

Олександр Зарва працював на одному з заводів Хмельницького. У 2015 році отримав повістку. Відправився служити. Захисник є головним сержантом 3 прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. 

У квітні 2022-го потрапив у полон. Довгий час Олександр Зарва вважався безвісти зникли. У січні 2024-го відбувся обмін, під час якого прикордонник повернувся додому. Наразі він перебуває на реабілітації. Про те, що пережив у ворожому полоні, розповів пресслужбі ДПСУ.

“Були зв’язані, очі замотані”

Олександр Зарва розповідає - 15 лютого 2022-го він відправився у відрядження на Луганщину. Коли почалося повномасштабне вторгнення, каже він, стали звідти відступати. Вирушили в напрямку Харкова. Тримали оборону в населеному пункті Борова, на Харківщині. Там і захисник потрапив у полон. 

- Тримали оборону Борової. Потім попали в кільце там. Перед цим розвалили їхню колону. Сказали нам виходити звідти, та не вийшло. Зі мною ще було троє хлопчиків. Вони нас розстріляли й взяли в полон. 

- Ми були всі зв’язані, очі замотані. Нас возили з місця на місце. Потім нас розв’язали, коли вже перекидали через кордон. Перекинули в другу машину і повезли в табір для військовополонених. І там вже нас почали допитувати: хто ми, звідки. Типу надали медичну допомогу, бо в мене було осколкове поранення. Хірургічне втручання виконували без анестезії - розрізали ногу, почистили, зшили назад і всьо - розповідає Олександр Зарва.

Наприкінці квітня Олександра Зарву та інших полонених росіяни повезли в СІЗО. Там, каже прикордонник, почалися знущання та побиття. Хмельничанин додає - “Я ще такого звірства до людей не бачив”. 

Змушували знати на пам’ять імена загиблих російських військових

Він розповідає, що на полонених спускали собак. Цькували за патріотичні татуювання, яких Олександр Зарва має не одне. Годували в ізоляторі шкіркою від картоплі. За словами захисника, її подавали гарячою. Тож їсти це було не можливо. Однак доводилося. В іншому випадку - виводили з камери й били.

Вже у жовтні військовополонених українців перевезли в тюрму. Там хмельничанин перебував аж поки його не обміняли.

- Перших два з половиною місяці підйом був о 6 ранку. Співали гімн. Сідати нам не дозволяли. 16 годин ми стояли. Стоячи їли, питалися чи можна відкрити або закрити вікно. Чи можна в туалет.

- Вночі могли підняти, вивести з камери, налупцювати й назад. Вранці давали кашу. На шістьох - три тарілки. Це по 3-3,5 ложки на кожного. В обід так само 3 тарілки рідкого чогось. По 5 ложок сьорбнули й другого так само. А другого давали одну тарілку не повну на трьох. З самого початку давали чай, компот чи кисіль. А потім взагалі нічого. З крана текла технічна вода. У хлопців зуби сипалися, - каже Олександр.

Прикордонник пригадує: потрапивши в полон, мав вагу 115 кілограмів. Вже за декілька місяців він схуд на 45 кілограмів.

Українським військовополоненим давали читати книги. Олександр Зарва каже - це була література про леніна, сталіна та інших персон, якими пишаються росіяни. 

Також змушували знати на пам’ять імена загиблих російських військових. Хмельничанин говорить - принесли їм 50 таких прізвищ. Мовляв, це їхні герої, які загинули на Харківщині, Луганщині та в інших областях України. “Це треба було знати на пам’ять. Десь помилився однією буквою - прилітає”, - згадує він.

росіяни казали Олександру, що хмельничани заряджають телефони від генераторів

Полоненим українцям росіяни казали, що вже захопили всю Україну. А про Хмельницький Олександру Зарві говорили наступне: “У Хмельницькому вже всі заряджають телефони від генераторів. Ми тільки ваш ринок не чіпали”, - пригадує чоловік. 

Про те, що це не правда, військові у полоні здогадалися самі. Олександр каже - там подавалися списки їхніх загиблих військових. І були вказані місця загибелі. Тож саме так українці розуміли, що ворог перебуває в одних і тих же областях. А не на території майже всієї України, як їм розповідали окупанти. 

- Змушували гасла кричати про нашого президента та про інше. Але ми старалися це не кричати. Я відмовлявся. Дали список, що читати. Я кажу, що цього читати не буду. Вони говорять: “То пиши розписку, що ми тебе розстрілюємо”. Я написав і поставив підпис. Два рази мене так розстрілювали і не розстріляли. 

- Найважче було - це очікування, коли поміняють тебе. Хлопці там морально здавали. З простирадл робили петлі. Хотіли вішатися. Ми молилися, спілкувалися між собою. Спочатку боялися в камерах говорити українською мовою. А потім вже почали. Получали за те, але нічого страшного, - розповідає Олександр.

Олександр Зарва каже - росіяни їм розповідали, що у всьому винен Зеленський. Мовляв, якби вони на нас не напали, то президент України відібрав би у рф архангельськ і кубань. 

- Вони зовсім не освічені люди. Там десь як кросворд розгадували чи в міста грали - то було чути. “Місто на “а” - Австралія” - кажуть росіяни, - пригадує Олександр. 

“Батько мене не дочекався. Помер”

Того дня, як Олександра Зарву повезли на обмін, він ні про що не здогадувався. Каже - сидів в камері, повечеряв. Потім зайшли росіяни й сказали йому з речами йти на вихід. Олександр думав, що його переводять в іншу камеру. Проте його повели в другий корпус. Там дали форму, аби переодягнувся. Тоді хмельничанин став здогадуватися, що, певно, його чекає обмін. 

Коли полонених везли до українського кордону - натягнули їм мішки на голови. Було дуже холодно, пригадує Олександр. Бо мороз був понад 20 градусів. А в машині піч не працювала. 

- Було -28 градусів, як ми виїжджали звідти. Посадили в машину, а там не працювала пічка. 4 години ми їхали так, то емаль з зубів злітала. Понатягували нам мішки на голови й вже автобусами привезли до Сумського кордону. Там вже нас поміняли й ми вже видихнули з полегшенням. Тільки вийшов, бачу, там хлопці в формі стояли. Кажу до них - “Дайте закурити”. Тоді на мене накинули прапор і ми стали співати гімн України, - згадує Олександр Зарва.

Чоловік дуже хотів почути голос мами. Коли це сталося, сказав їй: “Мамо, не плач, я в Україні”. Говорить - дуже хотів почути, що з нею все добре. “Батько мене не дочекався. Помер”, - додає хмельничанин. 

Наразі в Олександра Зарви у планах вилікуватися та повертатися назад на службу. Він каже - "треба захищати країну. Бо якщо не ти, то хто?"

Нагадаємо - раніше ми вам розповідали, як захисник відновлював свої документи після повернення з полону. Зробив це лежачи на лікарняному ліжку через “Дію”.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.