Захисниця із Шепетівки відкрила військово-патріотичний клуб для молоді

Олена Кошарська

Колаж ШоТам

Вона втратила чоловіка на війні та залишилась з двома дітьми і волонтерським ремеслом.
Аби не впасти в депресію, почала працювати з підлітками.
Так з’явився клуб, в якому вчать виживати. Нині аби потрапити до нього, співбесіду має пройти насамперед дитина, а не її батьки.
Саме так захисниця дізнається про мотивацію підлітків. А ще вона поєднує сім’ю, службу в ЗСУ та роботу в клубі.

Олена Драчук — волонтерка та захисниця із Шепетівки. Вона почала волонтерити ще в 2014-му році, а два роки потому – після загибелі чоловіка – замінила його у війську, мобілізувавшись до лав ЗСУ.

Згодом у рідному місті заснувала клуб національно-патріотичного виховання молоді. Тут виховує лідерів, вчить розбирати й збирати рушницю, стріляти та виживати в польових умовах. Все це поєднує зі службою в ЗСУ. Історію шепетівчанки розповідає видання ШоТам.

Новини Хмельницького - фото з Захисниця із Шепетівки відкрила військово-патріотичний клуб для молоді — Тут і далі фото ШоТам

Волонтерство та втрата коханого

До Революції Гідності в Олени була повноцінна сім’я. Вона сиділа з дитиною, чоловік працював на виробництві. Та коли росія атакувала схід нашої країни, Валентин — коханий Олени — отримав повістку. На той момент військо не було ані забезпечене, ані підготовлене до війни. Тож щойно Валентин вступив на службу, дружина взялася за волонтерство.

Відео дня

— У той час це було непросто, аби щось дістати, необхідно було докласти колосальних зусиль, та все ж це вдавалося. Здебільшого потреба була у звичайних побутових речах: сокирах, лопатах, клейонці. Разом із іншими волонтерами я передавала гуманітарну допомогу, забезпечувала бійців усім можливим. Волонтерство я поєднувала з роботою та вихованням двох дітей, молодшої донечки і старшого сина, — розповідає шепетівчанка.

Наприкінці 2014-го Валентин загинув. Олена сама поїхала на схід шукати його тіло. Знайшла аж у міській лікарні в Дніпрі.

— Мені вдалося забрати його додому в той же день завдяки волонтерам. Зізнаюся, я пам’ятаю далеко не все, що відбувалося у той період мого життя, здається, навіть частинками. Адже пережити таку втрату непросто. Валентин пішов, але війна тривала, — зізнається жінка.

Валентин Драчук був старшиною Повітряних сил ЗСУ. Він посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Мобілізація та клуб

Олена продовжила волонтерство. Кожні два тижні впродовж двох років вона їздила на Схід. Згодом їй запропонували мобілізуватися. І жінка зрозуміла, що зможе замінити у війську загиблого коханого.

— Усе відбулося дуже просто: зателефонував кадровик з військової частини, де служив Валентин, і спитав, чи не хочу я прийти до них на службу. У той момент я була на сході і вирішила, що приїду і поспілкуюся. Так я зрозуміла, що можу замінити свого чоловіка. Тримати зброю у руках. Захищати свою країну та дітей. Звісно, я погодилася, — каже жінка.

Однією з причин податися у військо було й те, що Олена втратила роботу. Хтось мав забезпечувати сім’ю. Так вона стала зв’язківицею у частині свого чоловіка. За донькою доглядала бабуся, син уже вступив на той час до вишу. Його друзі час від часу також допомагали “виховувати” Марічку.

— Знаєте, це було прекрасне рішення! Діти, які виховувалися у патріотичному дусі, давали Марічці все необхідне. А ми з нею постійно були на зв’язку. Зрештою, саме завдяки цим дітям з’явився Шепетівський клуб національно-патріотичного виховання молоді, — зізнається військова.

Гра на виживання та ГО «на папірці»

За словами Олени, коли загинув чоловік, діти постійно крутилися довкола. З їхньою енергією потрібно було щось робити і кудись її дівати. Згодом дітлахи почали грати у так звану “гру на виживання”.

— Хлопці купували мівіну, кільку у томаті, йшли у ліс, лазили закинутими будівлями. Це я дізналася вже пізніше, бо мені – як мамі – такого, звісно, не розповідали. Хлопці шукали пригоди і влаштовували такі собі уроки виживання. Згодом з’явилася ідея організувати громадську організацію, щоби їх безперешкодно пускали у спортзал і вони могли там займатися. Так і трапилося: дітей пустили, а ми отримали папірчик про створення організації, — згадує військова.

Паралельно з цим хлопці почали вивчати військову справу, цікавитися навичками, які можуть знадобитися на передовій. Плели маскувальні сітки для військових, пакували гуманітарну допомогу, завантажували «буси» та допомагали волонтерам.

Згодом її запросили на форум від міністерства молоді і спорту, який дав клубу серйозний поштовх.

— На форумі ми отримали, як я кажу, добрячого копняка. Це дало поштовх перетворитися з «організації на папірчику» на юридичну і відповідальну громадською організацією. До того ж нам розповіли про доволі велику кількість активностей для дітей, — додає шепетівчанка.

Того ж року клуб відвідав перші змагання. Вихованці Олени виграли «бронзу» всеукраїнського рівня. Після того були щорічні змагання, літні табори, навчання, різноманітні вишколи.

"Ми – не виховний гурток і не корекція дитячої поведінки"

Згодом про клуб дізналася всі, хто бодай якось цікавився національно-патріотичним вихованням дітей.

— Немає нічого кращого, аніж вмотивована дитина, яка хоче вчитися. Коли приходить мама і просить взяти її дитину лише тому, що та сидить днями у комп’ютері, то я буду говорити не з мамою, а дитиною. Я завжди питаю, чия ідея долучитися до клубу, і, як правило, вже під час розмови розумію, буде ця дитина з нами чи ні. Бо ми ж не виховний гурток і не корекція дитячої поведінки, — пояснює Олена.

Трохи згодом почали поєднувати військову підготовку зі знаннями історії України. Допомогли їй кураторка клубу “Пласт” Марина та священик греко-католицької церкви отець Василь. Вдалося отримати спільне приміщення для «Клубу 23» та «Пласту».

— Навчання продовжується, але ми його адаптували під нові українські реалії. На жаль, ліс став недоступною зоною для дітей, адже діють певні обмеження військової адміністрації. Та це не заважає проводити аналогічні заняття на свіжому повітрі або влаштувати урок історії в приміщенні. Вихід із ситуації завжди є. Його необхідно лише пошукати, — додає захисниця.

Нині отець – військовий капелан, але він не полишає роботу з молоддю. Водночас клуб розпочав співпрацю з музеєм, домовившись не про звичайні нудні екскурсії, а про цікавий матеріал для дітей та підлітків. І, звісно, вони не полишають тактичних уроків і військової підготовки. Кажуть, молодь має навчатися, а навчатися потрібно багато чому.