«Якби не лікарі та волонтери, мене б уже не було на цьому світі». Історія атомника з Нетішина, який пішов у ЗСУ

Олена Кошарська

Тут і далі фото зі сторінки Енергоатома

Сергій був електрозварником на атомній станції.
До ЗСУ пішов добровольцем, коли побачив черги до військкоматів.
Він потрапив на “нуль” і захворів на рідкісну хворобу.
Дізнавайтесь як рятували захисника.

До повномасштабного вторгнення Сергій Медвідь мав родину, роботу, хобі. Працював електрозварником в ремонтному підрозділі Хмельницької атомної електростанції. У вільний час чоловік захоплювався металообробкою. Порівняно з теперішнім життя було майже безтурботним. Його історію розповіли в “Енергоатомі”.

“Із січня я вже був сам не свій”

Чоловік зізнається, що на початку 2022 року в нього з’явилася внутрішня тривожність через ймовірність повномасштабного вторгнення.

— Із січня я вже був сам не свій через появу у ЗМІ перших повідомлень про війну. А коли вже наша розвідка заявила про стягнення ворожих військ до кордонів України, зрозумів, що війна таки прийде на нашу землю. Саме тому її початок мене не здивував, — пригадує атомник.

Відео дня

Рішення йти воювати наш герой прийняв спонтанно, хоча військового досвіду немав зовсім. На цей крок Сергія надихнула черга біля військкомату.

— Я був на лікарняному і 27 лютого вже мав повернутися до роботи, – розповідає він. – А 26 лютого, перебуваючи у справах в місті Славута, я побачив чергу у військкомат. Там і залишився…

Мав їхати в Бучу, а попав на «учєбку»

Сергія оформили у військкомат, видали зброю та боєкомплекти. А тоді разом з іншими добровольцями посадили в автобус для відправки в Бучу Київської області. Там саме починали розгортатися страшні події, які пізніше сколихнули весь світ.

— Але щось змінилося – і мене звідти відізвали, – пояснює захисник. – Я потрапив у роту охорони Славути, виконував стандартні завдання на блокпостах. А в квітні мене та ще чотирьох бійців перевели у львівську 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Місяць ми були в «учєбці» – проходили навчання, а потім прибули до своєї частини.

На початку травня підрозділ Сергія відправили у місто Слов’янськ на Донеччині. Там захисники пройшли тижневу посилену підготовку. А після нетішинець добровільно згодився відправитися на оборону кордонів України – за 20 км до лінії розмежування. Він «підписався» на це першим, за ним визвалися ще чотири побратима-відчайдухи.

— Нас привезли на позиції десь за 15–20 км від ріки Сіверський Донець. У той час орки намагалися штурмувати річку, а ми мали їх стримувати. Це тривало чотири дні. Потім нас забрали на базу у Слов’янськ, щоб ми відпочили й морально та фізично відновилися, — згадує військовий.

Дві доби безперервних обстрілів

Після кількох днів відпочинку підрозділ Сергія перекинули на «нуль». Не встигли захисники заїхати на позицію, як вороги почали їх обстрілювати з мінометів та реактивної системи залпового вогню. І так дві доби безперервно. Лише інколи окупанти давали українським воїнам 15–20 хвилин перепочинку – коли перезаряджали зброю, а по тому знову накривали обстрілами.

— Якоїсь миті біля мого окопу впала 120-мм мінометна міна – і мене завалило землею. Потім прилетіли чи то «гради», чи то «смерчі», чи то «касети». Щось із цього розірвалося над моєю головою – і я отримав важку контузію. Побратими витягли мене з-під землі, а за пів години я вже прийшов до тями. Після артобстрілів почалася піхотна атака. Оскільки було погано, я міг лише набивати рожки патронами. Цим і допомагав своїм, — згадує захисник.

Відбивши атаку ворога, наші військові змогли закріпитися на позиції, а Сергія евакуювати в Краматорськ. В медичній роті атомника обстежили і дійшли висновку, що в нього інсульт, оскільки він скаржився на параліч лівої сторони тіла. Та це заключення виявилося хибним, а Сергію з кожним днем ставало дедалі гірше.

Захворів на рідкісну хворобу

Встановити правильний діагноз допомогла лікар-невролог, яка раз на тиждень приїжджала до Краматорська з Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Іллі Мечникова. Після додаткових обстежень, зроблених захиснику, професорка наполягла на його перевезенні до Дніпра, де його ледве врятували.

— Пощастило, що професорка з Дніпра, звернула на мене увагу, особисто обстежила та поставила вірний діагноз – гострий вірусний енцефаліт. Не тільки хвороба виявилася рідкісною, а й ліки: їх було вкрай важко знайти. Врятували волонтери, які знайшли та передали. Мені здається, якби не лікарі та волонтери, мене б уже не було на цьому світі й ми з вами не мали б можливості зараз спілкуватися…Робочий колектив і профком ХАЕС надав путівку в санаторій на реабілітацію, — зізнається Сергій.

Госпіталізація та довга реабілітація

Далі на Сергія чекало транспортування евакуаційним потягом до Хмельницького, місяць госпіталізації в обласній лікарні. По тому реабілітація в місцевому госпіталі ветеранів війни, а після неї – Нетішинський центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Мрія».

І вже саме там атомник пройшов контрольне обстеження й отримав підтвердження своїх діагнозів. Його демобілізували, і зараз він повертається до звичного життя. Тим, що досі живий він завдячує медикам, волонтерам та побратимам, які не покинули вмирати на болі бою.

— Без підтримки один одного на передовій немає що робити: без неї там просто не вижити, – підкреслює Сергій. – Потрібно бути одним злагодженим організмом, щоб отримати бажаний результат і при цьому залишитися живими. Ми підтримували один одного і допомагали в усьому. Всі мої хлопці – надпотужні воїни і дуже круті люди. Для мене було честю воювати з ними пліч-о-пліч, безмежно вдячний їм за все.

А тих, хто в тилу, захисник просить вірити в Перемогу, яка однозначно буде за Україною, та будь-якої миті «бути готовими разом боронити і відвойовувати рідну землю!»