“Міна влетіла прямо між моїх ніг”. Військовий Андрій Скоринський рік провів біля Вугледару

Фото АрміяInform. Колаж vsim.ua

• Андрію Скоринському 48 років. Війна застала його в Литві. 

• Чоловік кинув там роботу і повернувся захищати рідну країну. 

• Він майже рік провів на Вугледарському напрямку. 

• Отримав численні контузії, травми та поранення. 

• Кілька разів був на волосині від загибелі. 

Сьогодні Андрій Скоринський працює стрільцем роти охорони одного з відділів Хмельницького районного Територіального центру комплектування і соціальної підтримки. Він — молодший сержант. Майже рік хмельничанин відвоював на Вугледарському напрямку. Він і зараз рветься в окопи, каже, його місце там, з побратимами на передовій. 

Але за станом здоров’я не може повернутися на передову. Андрій розповів про будні на «нулях» єгерів окремої бригади імені Олекси Довбуша, контузії, поранення, ліки, які найкраще допомагають військовим для АрміяInform.

Як погріб став другим домом 

До початку повномасштабного вторгнення Андрій пів року пропрацював у Литві майстром з оброблення червоного дерева. А зранку 24 лютого йому подзвонили друзі і розповіли, що почалась війна. 

— Я так трішки ошелешено відповідаю, що війна в Україні точиться з 2014-го, й перепитую: ви зараз про що!? А вони мені: «росія бомбить ракетами Київ, Харків, Одесу, Львів, і по Хмельниччині вже прилетіло!». Поспіхом позакривав усі свої справи й вирушив додому. Доки їхав, думав багато про те, скільки ще ненажерливий москаль буде пити нашу кров. Не за себе турбувався, а більше про доньку, якій уже майже 18 тоді було, — згадує військовий. 

Надвечір 5 березня він вже був вдома, обійняв дружину з донькою. Щойно сіли вечеряти, як почалась повітряна тривога. Вій сирен загнав родину в укриття, у погріб.

— «А що ж ти хотів!» — каже мені дружина. «Ми тут тепер багато часу проводимо. Сам розумієш, русня лупить по важливих об’єктах, а у нас, у Волочиську, машинобудівний завод, залізнична станція, а це ж для них цілі номер один». Ми просиділи в укритті години зо три. Тривога вже минула, та в маленькому погребі, між дубових бочок із соліннями й банками закруток, які ми всі втрьох заготовлювали влітку та восени, нам було комфортно, добре, затишно. Я сказав своїм дівчатам, що з самого ранку беру всі необхідні документи і йду до ТЦК. Якщо знову не візьмуть до війська, як це було у 2014 і 2015 роках, поїду в обласний центр комплектування, до головного начальника, чи в тероборону піду, — розповідає Андрій. 

Про військову спеціальність до душі

Вже 6 березня Андрій прийшов до територіального центру комплектування, показав документи, пройшов попередню співбесіду. Там проходила мобілізація до окремої єгерської бригади.

— Я строкову служив у піхоті з 1992 по 1994 роки, навчальний центр в «Десні» пройшов, потім служив у батальйоні забезпечення навчального процесу Київського інституту Сухопутних військ, сам ніби трохи стежив за військом у новинах, а хто такі єгері — не знав і не чув! Питаю в офіцера, а єгерська бригада — це що ще за структура? Він каже мені: «Єгері — це мисливці на ворога в лісах і болотах, бригада у складі Сухопутних військ». О, думаю, мені підходить. Пройшов медичну комісію, забіг на годинку додому, зібрав необхідні речі, обняв своїх дівчат і погнав назад, — зізнається захисник. 

Після того поїхав на Рівненський загальновійськовий полігон. Там формували підрозділи і проходили бойове злагодження. 

— Там я навчався на кулеметника, а потім і гранатометника. Ми щодня з раннього ранку до пізнього вечора вивчали військову науку: основи загальновійськового бою, тактику дій малих підрозділів, вправлялися у стрільбі з автомата, з гранатомета, кидали гранати, рили окопи, вчилися орієнтування на місцевості, тактичної медицини, — додає Андрій.  

Через неповні три тижні вони вже були на Донеччині, в районі населеного пункту Шахтарське, що на Вугледарському напрямку. Саме там пройшло перше бойове хрещення бійця. 

Як у першому бою знищили два танки

Вже ввечері 23 березня рота Андрія зайшла на свіжий рубіж біля селища Золота Нива, що між Вугледаром та Великою Новосілкою. До ранку вони добряче окопались. А наступного дня о 12:00 на них із відстані десь у кілометр посунули шість ворожих танків. 

— Ворог був упевнений, що в цій місцині нікого проти нього немає. Підпустивши танчики на ефективну для пострілу з гранатометів відстань, ми два з них одразу спалили вщент, а екіпажі, що вціліли, добивали зі стрілецької зброї. Решта «коробочок» від такої несподіванки вирішили змінити напрямок свого прориву на 30-40 градусів праворуч відносно свого руху. А там на них чекали сусіди по нашому лівому флангу, морпіхи з окремого батальйону, й знищили решту чотири. Бракує слів, яке то було задоволення, яка нас огорнула ейфорія й гордість! Хотілося танцювати і співати… — пригадує військовий. 

У 20-х числах травня їхню бригаду перекинули ближче до Вугледара, під Павлівку. Там були важкі бої. Поруч сусідами стояли хлопці з «Айдару». На початку червня єгері провели успішний штурм Павлівки.

— Тоді ворог втратив майже 400 вбитими і 123 окупантів ми взяли у полон — приємний бонус. І знову бойові будні: 05:50 — десяток чи півтора прильотів зі ствольної або реактивної артилерії, 06:00 — дві вертушки завдавали ударів, через годину, о 07:00, — дві «Сушки» били по нас, у проміжках між роботою авіації як не «Васильок», то арта, танчики — і так щодня. Орки під прикриттям свого вогню шукали шпарини, аби десь пролізти. Ми їх виявляли, вкладали навічно. Вони лізуть — ми їх косимо — класна робота. Найгірше в тих буднях — втрати побратимів, найкращих із найкращих, — каже Андрій. 

Смерть була зовсім поруч

Андрій згадує день, коли мало не загинув. Тоді каже,  смерть була від нього зовсім поруч — під ногами.

— 29 травня я запам’ятаю на все своє життя. Ранок розпочався традиційно — з артобстрілів наших позицій, потім вертольоти і Су-25 відстрілялись по нас, а від 7-ї ранку підрозділ щедро поливали пачками мін з «Васильків» та 120-мм мінометів. Кожні півтора-два метри падала й рвалась міна. Десь близько 12:00 я сидів в окопі, втискаючись спиною в ґрунт, аж раптом 120-та міна влетіла між моїх ніг у землю, порвала мені берці, та… не зірвалась! Відтоді я вважаю цю дату своїм другим днем народження, — зізнається захисник. 

Бойові будні на «нулі» не минулися без наслідків для здоров’я воїна. У жовтні в одному з боїв він дістав важку травму хребта внаслідок вибухової хвилі від прильоту артилерійського снаряда.

— До того в мене вже було кілька контузій. Та ми з побратимами не звертали на подібні речі особливої уваги. Перші кілька днів чи тиждень — найважчі. Паморочиться і болить голова, свистить у вухах, нудить. Потім відійшов-отямився трохи, умився холодною водою, і знову на 3 дні на позиції! — каже боєць. 

14 жовтня, якраз у День захисників і захисниць України, по них прилетів черговий артснаряд. Андрію Сокиринському роздробило два спинні хребці та лівий лікоть. Два уламки з роздроблених хребців зайшли у спинний мозок. 

— Я не міг ні стояти, ні сидіти, ні лежати. Біль був непогамовний. Я потрапив у шпиталь спочатку в Петропавлівку, потім у Дніпро, доліковувався вже у Хмельницькому. У грудні знову повернувся на позиції, до своїх. Та то вже був не той бравий молодший сержант Скоринський. Біль у спині й у лікті не давав можливості бути повноцінною бойовою одиницею злагодженого колективу єгерів, де не місце слабким і кволим. У січні 2023-го я знову загримів у госпіталь. Тоді вже військово-лікарська комісія безапеляційно констатувала — що не боєць я, порекомендували звільнятися зі служби взагалі або, якщо маю таке бажання, шукати нове місце інструктором чи десь у ТЦК та СП, — каже воїн.

З кінця лютого молодший сержант Андрій Скоринський продовжує військову службу на посаді стрільця в роті охорони відділу Хмельницького районного ТЦК та СП у рідному Волочиську. Він і далі тримає в руках зброю, а на лівому рукаві його зимової куртки красується нарукавний знак батальйону окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.

Читайте також:

• “Нас підняло, крутануло і гепнуло”: 25-річний військовий розповів як пережив удар від авіабомби

• “Мрію станцювати на кремлівському мавзолеї”. Професійний хореограф розповів чому пішов у ЗСУ

• “росіяни буквально все рівняли із землею”: хмельничанин Іван Морозовський воював у п’яти областях

• “Воїни неба”. Фільм про пілотів зі Старокостянтинова, які нищили російських військових (ВІДЕО)

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.