Моя медаль - це моє життя: історія добровольця, який був за крок до загибелі

Хмельничанин Олександр Гуменюк - учасник російсько-української війни. Не дивлячись на те, що був кілька разів за крок до смерті, називає період в АТО найкращим часом. 

Все почалось з Революції Гідності. На початку 2014 року працював на будівництві в Києві. Коли Євромайдан починався, ще думав, чи виходити на нього. Після розстрілів більше сотні протестувальників 18-20 лютого 2014 року чоловік вже без вагань долучився до акцій. Тоді він зі своєю бригадою будівельників, а це 25 осіб, більше не повернулися на роботу. 

У березні формували перші батальйони. Майбутніх бійців завезли у Кривий Ріг на навчання. Олександр потрапив у 40-й добровольчий батальйон “Кривбас” 17-ї танкової бригади. Через стан здоров’я лікарі відмовляли чоловіка від служби в зоні АТО.

- Перед тим, як оформляти, нас перевіряли медики. Тоді мені один підполковник каже: “Ти звідки?”, а я йому, що з Хмельницького. “А чому тебе аж сюди приперло?”, кажу - “Треба”. Він подивився на мене і каже: “Знаєш, твій хребет, як з Кривого Рогу до Хмельницького дорога - не підходиш”. Я йому відповідаю: “Пане полковнику, треба!”. Він погодився, так я і потрапив у АТО, - розповідає Олександр. 

13 квітня 2014 року в. о. президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції.

- Тоді ми були в Кривому Розі. Нас там збирали, 370 осіб тоді був батальйон. Того дня виїжджали перші наші пацани - механи й зв’язківці. Бо нас не везли цілим батальйоном, а відправляли по 20-25 осіб. В кого тоді яка форма була, бо ми її за свої гроші купували. Тоді скинулись, хто чим може, віддавали все. Пам’ятаю, думали тоді, що треба брати з собою, а з нами були два афганці, кажуть - воду. В першу чергу, воду треба. Їсти це таке.

Від березня до вересня чоловіка розшукувала поліція - родичі не знали, де він перебуває. Олександр не розповідав ні про Майдан, ні про військову службу. 

- Мама подала на розшук, бо не знала де я, на зв’язок не виходив. А до березня просто їй казав, що я в Києві. Побачились ми через пів року, може й більше. Мене відпустили додому на кілька днів, бо в мене внук народився. Я приїхав у формі, якщо це можна назвати формою. Мама мені одразу каже, піди на Пушкіна, напиши заяву, що ти є, що ти живий. Бо тебе вся поліція України шукає. 

Та тоді мати не знала, що її син служить там, де постійні обстріли. Дізналась про це у березні 2015 року з сюжету новин. 

- У Зайцевому були, прийшли за патронами, а там треба через балку йти й тим часом прострілює сепар. Таке болото, слизько. Набрали повний мішок патронів і на плечі його. Ото, що на тобі висить, це кілограмів 50, ще й мішок кілограмів 70 зверху. Виходить треба в балку спуститись і пробігти з цим всім. Оце ми до балки доходимо і кореспонденти підходять. І щось мене питають, а ти їх просто не слухаєш, тоді не до того було. Тоді не пояснюєш, а просто матюкаєшся. Я кажу їм: “Не йдіть за мною, там снайпери, може бути простріл і можуть вбити”. Насилу так дійшло і вони не полізли. То по телевізору так і показали. Мама це побачила і так дізналася, що я на “нулю”.

“Один шолом на відділення”

На початку війни українська армія “трималася” на волонтерах. Тоді на відділення, 9 осіб, був один шолом та один бронежилет. Їх одягали по черзі, коли, зайнявши позиції, виходили на караул. Перші бронежилети, “Корсари”, з’явились в кінці 2015 року. Коли був перший бій, то сам не зрозумів, що сталося.

- Спочатку ми Слов’янськ займали. Тоді й були мої перші бої. Ми зайшли в майже порожнє місто і тоді як таких сильних боїв не було. Багато цивільних було проти нас. Називали, обзивали, все було. На виїзді в сторону Бахмутської траси був півтори години бій, бо не сильний супротив був. Коли був перший бій, то ми навіть не зрозуміли нічого. Ми просто їхали на камазі.

Певний період доводилось спати по 2 години. Ця звичка залишилась у чоловіка й сьогодні. 

- Ми зайняли Зайцеве, нас так і було 9 осіб. Ми закривали територію 4 км. Це нульова позиція, 200 метрів і вже терикон, і вже сепаратисти. Тоді спати не приходились. Слов’янськ, Артемівськ (Бахмут), Майорськ - вони майже не постраждали. Це перші позиції, які ми займали, там дрібниці були. Як пішли далі - Зайцеве, Горлівка, шахта “Бутівка - Донецька”, Авдіївка, там почались сильні бої. “Бутівку” у 2015 рознесли, там тільки залишився один ствол і все. Взагалі шахту всю розбомбили. У Зайцевому, я за це злюсь, коли селище займали, то до школи зайшли й нам сказали “стояти”. То до сьогодні хлопці стоять на тих позиціях, вперед не просунулись, - каже Олександр.

Військовий був у найгарячіших точках. Його добробат брав участь у боях за місто Дебальцеве на Донеччині. За офіційними даними, з 18 січня по 18 лютого у тих боях загинули 179 українських військовослужбовців, 270 було поранено, 118 полонених, 36 зниклих безвісти. До того ж ворог знищив близько 30% техніки. Серед загиблих було двоє чоловіків, з якими Олександр разом працювали в Києві на будівництві.

Дебальцеве бойовики окупували 19 лютого 2015 року. За інформацією Генштабу ЗСУ, штурм міста відбувався за підтримки кадрових військових Росії. У боях брали участь до восьми російських батальйонних тактичних груп та артилерійських дивізіонів.

- З Дебальцевого в нас мало хто залишився. Потрапили ми в оточення. Був наказ, що ми відступаємо, а ми навіть про це не знали. Згодом до нас це дійшло і ми пішки виходили. Техніки, як такої, у нас не було. В нас нічого тоді не було. Був хіба КАМАЗ колгоспний, УАЗик один. Тоді все трималося на волонтерах. Ми ходили одягнені майже повністю у цивільному одязі - калоші, штани спортивні, розгрузка (розвантажувальний жилет - прим. авт.), автомат, - згадує військовий.

Крім того, військовий брав участь у боях за Донецький аеропорт, був там 24 дні, а також у Слов’янську, Майорську, Опитному та Попасній.

- Коли починались справжні бойові дії, то казали 10-12 людей загинули, які там 10-12, треба було множити все на 10. Нас у Дебальцевому роздубасили. Ми приїхали знову в Кривий Ріг, нас переформували на 17 ОМБ. Там були ті, хто залишився після боїв за Іловайськ та Дебальцеве. Наша рота в Дебальцевому втратила 30 осіб. З Дебальцевого ми виходили одразу по відділеннях по 12 осіб. 

Про побратимів

Олександр каже, не було між чоловіками суперечок, усе було спільне, на кожного можна покластися. Тому, називає їх “ріднішими за братів”. Військових об’єднувала одна мета - не пустити окупанта далі та зберегти кордони України. Тоді усі були ідейні, гроші не мотивували, бо не було ні зарплат, ні нормального забезпечення. Найбільше зблизились після боїв та перших втрат. 

- В мене в батальйоні моєму 95% російськомовних. Із Заходу було тільки троє в батальйоні. Решта - це Миколаївська, Херсонська, Донецька, Луганська, Дніпропетровська області. Але це найкращі люди, яких я бачив у своєму житті. Якщо описати їх одним словом, то сказав би, що всі вони справжні. Там зовсім інші цінності у людей, там і люди зовсім інші, - каже військовий.

Тоді лікарів з ними не було. Олександр розповідає, що і сам не раз виконував функції медика. Пригадує, як надавав першу медичну допомогу 38-річному побратиму з Кропивницького. 

- В Дебальцевому ми тоді були. Був у мене Ігор - кулеметник, моїх років. Ми потрапляємо в оточення і прилетіла 120 міна - йому ноги відбило. Обидві. Джгути накинули, трамадолом накололи... Ноги самі перев’язували. Нам видали медичку - 2 ІПП (індивідуальний перев'язувальний пакет) і один джгут медичний. Джгути накинули, кажу “Ігорюня, зараз будемо тебе виносити”. Він тоді вже так стік, що побілів. Навряд чи ми б його винесли, але старалися. Але він каже до мене: “Дед, я не жилец, оставьте пулемет и уходите” - і він залишився, загинув.

У 41 рік Олександр отримав позивний “Дід”. Під час служби в зоні АТО в чоловіка народився в Хмельницькому онук. 

Не раз чоловік повідомляв родичів про смерть побратима. Ще важче, каже, було їх везти додому, бувши представником роти.

- У нас ротним ніхто не хотів іти. В нас ротного вбило. Хто хоче бути відповідальним? Спочатку казали, в кого інститут є, а в нас з вищою освітою нікого не було. Мені казали, щоб я йшов. То я кажу: “Мені Батьківщина дала залізяку”... Як казав Женька покійний мій старшина: “У тебя есть один железный аргумент и 450 доводов” - це автомат і патрони. Кажу, оце мені Батьківщина дала, я за нього відповідаю, більше за когось не хочу. Я двічі возив двохсотих (загиблих). Мене їхні родичі обзивали, в лице плювали. Побратими були молодші за мене. Виходить ти живий, а він загинув, то і звинувачували. Я сказав, я більше не буду, - каже Олександр. 

Побратими для Олександра стали і друзями, і кумами. Пригадує, як за 40 хвилин назбирав для бійця з Миколаєва, якого називає “Пупсіком”, 50 тисяч гривень. Він розповів про проблеми при народженні його доньки. Потрібно було терміново скинути його жінці чималу суму грошей. Тоді “Дід” сказав про це іншим військовим. Усі, хто мали, давали по дві тисячі гривень. Так вдалося врятувати дівчинці життя. Олександр для неї став і хрещеним батьком.

Знайшов на війні справжнє кохання

Олександр був розлучений, коли потрапив у зону АТО. У травні 2015 року їхали з Луганської області на Донеччину займати позицію. У Павлограді Дніпропетровської області зламалась військова машина. Так сталося, що там проживала його майбутня дружина Галина. Жінка була волонтеркою та допомогла військовим - так і познайомились. Олександру тоді було 42 роки, Галина на 2 роки старша.

- У Павлограді був єдиний міст на Донбас. В нас тоді техніка була, нам виділили БМП. Правда не новенькі, а 1959 року. У нас машина зламалась. А це було вночі, грошей немає, їсти хочеться. То нас волонтери годували. Так і познайомилися, обмінялись номерами телефонів. Спочатку просто спілкувалися. У них своя волонтерська організація, багато що нам привозили. Зідзвонювались - зідзвонювались, потім в мене вийшло приїхати в гості, бо був поблизу. Познайомились вже краще. Потім мене у відпустку відпустили, я її привіз сюди в Хмельницький. Одружилися, - розповідає Олександр.

Пара разом 6 років. Спільних дітей не планують, бо на двох мають п’ять. У Галини троє синів, а в Олександра син та донька. 

- Два старших відслужили, а її менший йде на контракт в АТО. 18 років виповнюється і йде. Сам захотів. Сказав що я воював, то він теж хоче. Я йому звичайно пояснюю, що це таке, що це не цукор. Якщо туди йти, то треба розуміти, що ти можеш не повернутись.

А ви розуміли, що таке війна, коли йшли?

- Спочатку - ні. Почав розуміти після перших двохсотих. Потім зрозумів, що треба усвідомлювати, що ти робиш. Навіть коли наказ вийшов, що рік відбув і можна було демобілізуватись, я не захотів. Так і лишався. В мене досі є ті, з ким я воював, що живі, то досі воюють. З різних областей України. Всі кажуть - приїжджай, в будь-який час чекаємо без питань, в будь-яку область України. З усіма, з ким воював, підтримую зв’язок. Я знаю за тих, хто воюють, хто на якій позиції.

Олександр, без перебільшень, ризикував життям, щоб поговорити з Галиною телефоном. Їй тоді ні про небезпеку, ні про обстріли не говорив, щоб не хвилювалася.

- Колись Миколаївку зайняли. В хаті там жили, яка пустувала, до сепарської позиції метрів 700. А зв’язок жахливий, взагалі не ловило. Галка подзвонила до мене і щоб кращий був зв’язок, треба було в поле вийти, а там же натикано всякої біди (вибухонебезпечних предметів - прим. авт.). Потихеньку вийшов, балакаю, тут починають 152-мм крити. А в нас залізні двері в хаті були. Галка до мене каже: “Що там таке бахкає?”. А я кажу: “Та пацани щось бігають туди-сюди дверима гепають”.

Їх тоді об'єднана тема війни. Сьогодні Галина працює лікаркою в онкодиспансері, Олександр на заправці. Та подружжя постійно про неї говорить вдома, цікавляться, яка ситуація на Сході та часом допомагають військовим.

- Що для неї, що для мене, коли дізнаємось, що хтось загинув, то для нас це велика втрата. Мені найважче, коли молоді гинуть. Я весь час собі і їй питання ставлю, як тато може дивитися на те, що його сина привезли двохсотим? А він сидить вдома і ходить на роботу. Чому він не піде замість сина?! У мене жінка з Павлограда, вона мені до сьогодні каже, що я тобі вдячна і буду до останнього вдячна за те, що в моєму місті не було війни, - розповідає Олександр.

Про контузію 

Коли 2015 року займали позицію у селищі Зайцеве на Донеччині, військовий отримав контузію. Тоді Олександра врятували його побратими.

- Ми стояли на позиції й почали 152 накривати, а я саме змінився і в бліндажі був. Я завжди скраю спав, це мене чомусь понесло в самий кінець. Я ліг спати й ще думаю навушники засуну, щоб виспатись, бо гепають (стріляють). Я тільки заснув, і дійшло до мене, коли мене вже дістали, бо мене засипало. Це прилетів 152 снаряд біля бліндажа, бліндаж завалився і мене засипало. То хлопці відкопали, близько були, бо так би задихнувся. Спочатку не говорив, потім заїкався. Женька, покійний старшина, хотів мене в госпіталь відправити, тоді було тяжко справді, але я відмовився, - говорить військовий.

Після контузії чоловік спочатку взагалі не говорив, потім заїкався. Тоді перекваліфікувався на кухаря і ще рік залишився у зоні АТО, бо лягати в госпіталь не захотів. У 2016 році отримав осколкове поранення і після того повернувся в Хмельницький, де чекала дружина. 

- Міна прилетіла - осколок у живіт влетів, у спині застряг. Після цього мене повернули. Але приїхав сюди швидше через те, що жінка наполягла. Каже, що ж ти мене сюди привіз, а сам воюєш. Виходить, ми тоді більше не бачились, ніж бачились. Хоча вона ніколи мене не зупиняла та завжди розуміла, але вже хотіла, щоб я повернувся додому, - говорить військовий. 

Після війни Олександр гірше себе почуває - головний біль, спить по 2 години на день та досі про себе нагадує осколок у спині (його не виймали, лікарі пояснюють, близько до нервового закінчення). Але за необхідністю пішов би знову. 

- Мені лікар сказав, або погано ходити, або добре їздити. То я обрав краще погано ходити. Буває так, що тягне ногу, але аж так нічого. Було раз, що повернувся на осколок, то довелося у госпіталі лежати, щоб мені його розвернули. Хотіли групу давати, я відмовився. Не хочу, бо якщо, не дай Боже, щось знову буде подібне до 2014-2015 років… Бо зараз я оперативний резерв першої черги, якщо я буду на групі, мене не візьмуть. Мені совість не дозволить групу собі зробити. Не зможу бути тут, коли там будуть активні бойові дії, - каже Олександр.

Олександр легко говорить про бої, умови, в яких вони жили, поранення, про те, що чув, як свистить куля над головою, контузію та обстріли. Відчуття, що він абсолютно розумів, де він, і що міг не повернутися. Зникає посмішка з обличчя після розповідей про загиблих побратимів. Але розуміє, наскільки про це важливо нагадувати тут. 

- Коли просять розповісти щось про війну дітям в школах, то я зразу кажу, що медалі одягати я не буду. По-перше, медалі це не мої, це тих пацанів, яких немає. Коштом їхнього життя я живий. Моя медаль те, що я живий і те, що в мене є жінка та діти.

Нормальних умов для життя не було. Олександр каже, у грудні спав в окопі в літній формі, замотаний в целофан. Було, що п'ятьма літрами води треба було двом помитися, або й взагалі не мились кілька місяців. Чоловік має понад 1,90 метра зросту, коли повернувся, важив 53 кілограми. Каже, вдома його не впізнавали. Пояснює, носили кожного дня на собі близько 50 кілограмів - бронежилет, 6 магазинів, 4 гранати, 2 пістолети, автомат, підствольник, ВОГи.

- Я весь час казав, я не проти, щоб мої сини йшли воювати, але краще б я пішов. Мене не лякає ні голод, ні холод, ні болото. От мене питали, а як можна в цьому бігати. А я кажу, як міна прилетить ззаду, то так біжиш, що не відчуваєш важко тобі чи не важко. Було таке, що 5 днів нічого не їли. Взагалі. Нас привезли в Ізюм, ми їхали на передову. І БМП поїхали, а нас залишили, сказали, що Урали за нами приїдуть, але про нас забули. Жили біля залізничного вокзалу в Ізюмі. Сухпаї нам тоді давали. В поїзді нам раз дали гречку сиру. І як хочете, так і зварите. На шостий день гроші прийшли атошні, нам якраз почали гроші платити. То мені й ще одному прийшло по дві тисячі гривень. То ми на чотири тисячі набрали всього на відділення. 

- Було таке, що по 3 місяці не мились. Нас вивезли на ротацію в Широкине. Залишили в чистому степу. Полігон сто на сто кілометрів, ні одного дерева. Поставили там намети, болото там. Ні води, нічого. Воду привозили зі ставка.

- У червні 2015 року знімають нас з передової, везуть в Миколаїв на навчання. 7 діб везли в поїзді. У вагоні 60 людей, не миті, не бриті. От зайшло 60 осіб і всі дружно зняли берці. А я лежу, думаю, що на мої ноги всі дивляться. А в мене зверху є носки, а знизу стерті, немає нічого. Привезли нас на той “Сі Бриз”, копаємо окопи, 1,5 кілометра окопів прокопали, це ми там були 7 днів. Літо, спека, вдень +30 градусів. А ще в глині, там не така земля, як в нас. Нам почали видавати 1,5 літри води на добу на чоловіка. Хоч мийся, хоч пери, хоч пий - пофіг. Це таке навчання було. Нам дали по 60 патронів, ми їх вистріляли, нам сказали - ви класні пацани, можете грузитися і їхати назад на передову”

Найдовший бій тривав 9 годин у Зайцевому. А у боях за Донецький аеропорт стріляли цілодобово. 

- На ДАПі навіть не розуміли коли день, а коли ніч. Там постійно темно. Постійно стріляють. Там мінялись, там ротації були. Прийшов Вітя Кударенко, навідник, то ми тоді два Урали їхніх спалили. І вони почали нас крити. Так він тоді психанув і за хвилин 20 весь боєкомплект вистріляв. Нерви не витримували, побачив, що влучив і 40 снарядів, 4 тисячі патронів вистрілив. Ми тоді до грузинського батальйону ще бігали снаряди позичати, - розповідає військовий. 

Тоді російські бойовики стріляли кожного дня. Переважно після 17 години. Доброволець вважає, нашу армію не потрібно було зупиняти. Пригадує, як зайшли у Зайцеве до лікарні, тоді наказали їм “стояти”. До сьогодні українська сторона займає ті ж позиції та не рухнулася вперед. Проте, ймовірно, тоді було б і більше втрат.

- Зараз, щоб солдат здійснив постріл, він має вийти на командира відділення, той на командира взводу, він на командира роти, він на командира батальйону. Щоб почати вогонь. От коли дадуть зверху наказ і дозволи назад, тоді ти можеш стріляти. Раніше можна було стріляти без цього. Але є стаття, якщо є загроза особовому складу, або мирному населенню, то тоді стріляєш і пишеться рапорт. Так само я весь час думав, чому в Криму не стріляли. Якби почали, то може б і ситуації з Донбасом не було. Я ще пам’ятаю караульну службу, коли служив у Радянській армії. Тоді, як захоплювати військові частини, в статуті написано, що чатовий має повне право використовувати зброю на ураження. Має зробити попередження, типу, “стій, стріляти буду”, попереджувальний постріл. Мають повне право стріляти на ураження. Ну чомусь тоді ніхто в окупантів не стріляв - це порушення “караульної служби”. 

Коли йшов на війну, думав, що вона скінчиться швидко. Тепер таких сподівань у військового немає.

- Дипломатично, я бачу, що ми вже нічого не зробимо. Тим більше от зараз наче наганяють війська. Я вважаю, що треба йти вперед по всіх інституціях, державних, всесвітніх. Ми захищаємо свою землю. Ми забираємо своє. Ми не хочемо, як в 1945-му, до Берліна дійти. До Москви тут ніхто не прагне. Вона мені й задарма не потрібна. Стати на свій кордон, закрити його і на тому все. Бо то так здається, що зараз тихо і не стріляють. А по одній людині гинуть кожного дня.

Як війна змінила життя ?

- Більше позитивно, ніж негативно - жінка, друзі. Це, напевно, найкращий час за моє життя. Там справжні люди просто. Я люблю правду, я люблю чистих, відкритих людей. Там такого немає, щоб збрехав чи щось сховав, що є, тим і ділились. Пішов би і тоді, і зараз, якщо треба було б, - каже Олександр.

Кожні дві години військові по рації повідомляли, яка ситуація. трьохсотий - це поранений, Двохсотий - мертвий. Чотири п’ять нуль - це все добре. Якщо взяли в полон і змушують по рації щось сказати, то треба було змінити останню цифру, наприклад, чотири п’ять один - розшифровується, як щось трапилось.

Війна загартовувала. Українським бійцям доводилось збирати розкидані рештки побратимів, а часом і закопувати тіла вбитих окупантів. 

- Не треба це близько до серця брати. Треба розуміти, що це війна, що це і з тобою може бути. Було таке, що людина стоїть стріляє біля тебе. Раз - і людини немає. Просто вбили. Тут немає нічого такого страшного, - говорить військовий.

 До 2014 року доброволець ніколи не був на Сході. На питання, чому не зміг не піти на війну, пояснює, що любов до своєї держави не має кордонів. А “прапор має бути не на флагштоці, а тут - в серці та голові”.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.