Нетиповий священник: з гітарою та собакою поїхав на Схід, а в костелі відкрив музей війни

Жилет, на якому досі видно кров - у ньому захищав Донецький аеропорт Василь Григор’єв з Деражнянщини, чоловік загинув. Не врятував маскувальний костюм “кікімора”  і Володимира Чепеля з Коломиї, підірвався “на розтяжці”. Ці речі стали музейними експонатами в Католицькому храмі Христа Царя Всесвіту, що на проспекті Миру в Хмельницькому. Отець Микола Лучинський, який неодноразово їздив на Схід України, мав на меті зробити таку експозицію, аби цивільні розуміли, що таке війна та якою ціною дається спокій на тій території, де її немає…

“Зрозумів, що треба не тільки ковбасу возити хлопцям, а треба молитися за них”

З 2016 року, коли його 21-річний племінник пішов воювати в зону АТО/ООС, настоятель парафії Микола Лучинський вперше, як волонтер поїхав у місто Щастя Луганської області, далі найгарячіші точки - Авдіївка та Широкине. 

- Ми з іншими волонтерами їхали передавати хлопцям з “Правого сектору” їжу й все інше, що було їм потрібно. Одразу після першого разу знав, що поїду вдруге, але в серці було не тільки їхати, а допомогти. Зрозумів, що треба не тільки ковбасу возити хлопцям, а потрібна і капеланська опіка, треба молитися за них, - розповідає Микола Лучинський. 

Та це не були відверті на розмови військовослужбовці. В капличку до священника вони заходили, але частіше мовчали. 

- Проводив  молитву, або службу. Особисто хлопці майже не підходили. Як таких відвертостей на війні немає. Щоб хтось приходив плакав, розказував, то ні. Я побачив, як живуть хлопці, в яких умовах. Життя на війні - це постійне напруження, це обстріли, вони постійно відчувають свою відповідальність, вони мусять пильнувати. А мені було важливо зробити все, що від мене залежить, аби підтримати їх, - каже Микола Лучинський. 

“Наступна бомба може впасти там, де ти стоїш”

Отець Микола відчув, що таке обстріли, коли був в селі Новогригорівка Донецької області. У тому невеликому селі загинуло чимало українців. Окупанти відкрили вогонь якраз у той момент, коли священник говорив проповідь для цивільних.

- Перша  бомба впала далеко в полі, а друга впала вже ближче. Реально було страшно, але переривати службу не можна. Це не просто страшно, це таке відчуття, коли падає і трясеться все, розумієш, що наступна бомба може впасти там де ти стоїш. І той, що каже, що не боїться, коли йдуть обстріли -  не знаю чи таке може бути, - говорить священник.

Для емоційного розвантаження військовослужбовців, священник двічі брав із собою на Схід свого собаку породи самоїд з густою довгою білою шерстю. Самоїди зазвичай соціальні та дружні. Не змогли не зворушитись навіть ті бійці, які не дуже йшли на контакт. 

- Брав для того, щоб хлопці відчули приємні емоції, хоча зазвичай важко у військових хлопців побачити емоції. Але собаку завжди хочеться погладити, бо він випромінює якусь доброту. От мені й спало на думку, що собака буде, як інструмент зближення і спілкування для хлопців. Коли ми під'їжджали й вибігала собака, вони всі були в шоці, але одразу посміхалися, гладити - це такий момент, як дитина тішиться і забуває про все.  Була така історія, що був хлопець в полоні в Луганську рік і був агресивний, було дуже важко знайти спільну мову зі своєю сім’єю і він був у лікарні, ми з ним працювали і знайшли той контакт саме через собаку, - розповідає Микола Лучинський. 

Завдання військового капелана - це робота і з військовослужбовцями, і з їхніми сім’ями. Не обов’язково в зоні бойових дій, молитва, часом порада, потрібна й на тій території, де не стріляють. Та отець Микола поставив собі за мету спілкуватись і дещо українізувати цивільних Донеччини та Луганщини.

- Вони були вороже налаштовані до  українських військових, через таке неприйняття вони можуть коригувати вогонь, здавати різну інформацію про розташування українських солдатів, можуть зраджувати. Вони багато чого можуть робити. А для мене було важливо пояснити людям, які не усвідомлюють, або обмануті чи завербовані, всю суть війни й місію військових. На мою думку, функія капелана - пояснити людям, які там живуть хто вони. Коли були перші поїздки я був шокований, що люди живуть там, але не знають хто вони і що хочуть, - розповідає отець Микола.

Отець Микола вперше провів службу у  селі Піонерське, поблизу Маріуполя. До того там священники не відправляли молитву, а католиків взагалі й не бачили, бо всі православні. Відповідно паску теж посвятили вперше. На питання чи українською мовою вів службу отець Микола відповів без вагань. 

-Так, українською, а якою ж?! Я прийшов одягнений як священник, вони дивляться на мене. Вони всі повдягались, пасочки взяли. Вони вперше побачили священника, ми познайомились. Я відправляв цілу службу, ми співали, все як треба. Але ці люди сиділи дивилися такими здивованими очима. А після служби я взяв гітару і заспівав “Христос воскрес”.  То мені каже один:“Ох весёлый батюшка”. Вони були в шоці, вони ще такого не бачили, розповідає священник.

Тепер щонеділі в Піонерське приїжджає католицький священник, в капличці щодня є служіння. А Миколу Лучинського запрошують на свята. Він, без вагань, їздить за більш як 1000 кілометрів від Хмельницького, аби особисто посвятити паску та відправити молитву. Планує відвідати цивільних та військовослужбовців і на Великдень цьогорічний. 

- На другий рік до мене знову дзвонить служитель Володя і каже: “Люди питають чи буде той “весёлый батюшка” з гітарою?”, - каже, вони хочуть, щоб ви знову приїхали. І я знову приїхав на Пасху і знову відправляв службу. Праця з мирним населенням і військовими допомагає і сприяє тому, щоб запанував мир. Ми хочемо щоб був мир, то він в першу чергу має бути в серцях. От моє завдання, як капелана, нести туди мир і любов, - говорить Микола Лучинський. 

Проте у Піонерському було й таке, що неохоче зустрічали священника 

- Різні були моменти, коли ми розмовляли відчував таку нещирість не раз. Такий вислів там почув: “Нам всё равно кто тут будет, лишь бы не стреляли”. Або ще, коли я говорив з людьми, то мені казали: “Отец Николай , что мы про библию можем говорить, мы только недавно начали батюшку на похорон звать”. Люди не жили вірою, - розповідає священник.

Остання поїздка на Схід була «останньої краплею» - у костелі зробили музей російсько-української війни...

У костелі парафії Христа Царя Всесвіту відкрили музей російсько-української війни. З усіх поїздок на Схід, отець Микола щось привозив, частину речей давали волонтери тут. 

- Остання поїздка була в кінці 2020 року - це була остання крапля. Мені хотілось зробити щось більше. Ситуація тоді була дуже не приємна - не дозволяли стріляти нашим, але з тієї сторони були обстріли; якась така деморалізація, за війну ніхто не говорить, а там де не стріляються війна взагалі відійшла на задній план. Я вирішив зробити щось, аби люди усвідомлювали чим є війна, - каже Микола Лучинський. 

Розташували музей у підвальному приміщенні костелу, аби було відчуття наче це бліндаж - укриття на бойових позиціях, яке під землею. 

Розмістили експонати так,  як вони розташовані в справжньому бліндажі: є буржуйка, якою грілися морські піхотинці у селі Широкине, над ліжком висять дитячі фото, а на столі зразки сухпайків 2014 та 2019 років. 

На стінах - прапори з підписами учасників бойових дій, частина з яких,  на жаль, загинула. 

Найбільший прояв любові - віддати своє життя.

Усі речі були на війні. Є такі - на яких досі видно кров -  жилетка з підписами різних бійців, які захищали Донецький аеропорт. Одягав її Василь Григор’єв з села Нижнє Деражнянського району,  загинув 19 січня 2015 року. Він добровольцем пішов воювати. У бійця Григор’єва із позивним «Хімік» залишилися дружина та три доньки.

Військовослужбовець віддав у колекцію музею маскувальний костюм “кікімора”, в якому загинув його побратим Володимир Чепіль з Коломиї. Він у 44 роки підірвався “на розтяжці” біля села Тарамчук Мар’їнського району. Без батька залишились 4 дітей. 

   А ще є “розгрузка” загиблого, яку теж друг передав; маскувальну свою сітку з якою був від Маріуполя до Луганська захотів залишити у музеї атовець з Хмельницького, бронежилети та інші речі, від яких чутно війною...

Друга частина експозиції - те, що воєнні дії принесли : осколки, гільзи, боєприпаси та фото бійців, яких вже немає. 

- Біля розп'яття фотографії хлопців із Хмельницького району, які загинули за нас, за Україну. Створили для того, щоб ми розуміли, яка є ціна миру. Ісус Христос колись віддав своє життя, а ціна нашого миру - це хлопці, які так само віддали своє життя. Найбільша міра любові, як хтось життя віддає за друзів своїх. 

У залі є плакати з картою від Міністерства оборони України зони бойових дій 2014-го та 2020-го років. На них видно, як Росія за 6 років війни окупувала більше і більше території України.

Отець Микола розповідає: ті, хто бачили війну на власні очі, коли розглядали експозицію, одні - не можуть стримати сльози, інші - мовчки просто дивляться. Але кожний з них каже, що важливо не забувати про бійців, які поклали своє життя та пам’ятати, що війна триває.

Друга причина, чому відкрили музей - щоб молодь розуміла що таке війна та виховувати у них патріотизм. Хочуть аби його відвідували школярі. Планують тут проводити уроки мужності типу “Джура”. Наразі заважає карантин. Отець Микола каже, основне завдання зробити так, аби в них була любов до України, щоб знали хто вони є і де живуть. Бо коли людина втрачає свою ідентичність, її легко обманути та зламати...

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.