Пережила голод, війну та смерть доньки: як хмельничанка Надія у 100 років досі торти випікає та хрестиком вишиває

Вона пережила голод та війну. З дитинства носить у душі біль та має тяжкі шрами на серці. З кожним роком таких людей залишається все менше і менше у Хмельницькому. Бо час не щадить нікого, і, як не сумно, але все в цьому житті має свій фінал. Повага та шана до літніх - наш священний обов’язок. Вони наша гордість та наша пам’ять.

В суботу, 20 жовтня, свій 100-літній ювілей відсвяткувала хмельничанка Надія Пугачова. Про неї з любов’ю та захопленням згадують колеги, поважають та шанують сусіди. Мабуть, саме тому вже кілька днів поспіль у її будинку так людно, привітати Надію Тарасівну приходять знайомі та вдячні пацієнти. Не оминули візитом колеги та керівництво пологового будинку. Слова вітання та цінні подарунки бабусі надійшли і від мерії та соціальної служби міста Хмельницького, своє привітання надіслав і міністр соціальної політики Андрій Рева.

Завітали в гості до ювілярки і журналісти vsim.ua. Попри поважний вік жінка досі випромінює енергію та охоче розповідає про своє нелегке та сповнене трагічних подій життя.

Дитячі роки і перша важка втрата

Народилася Надія Тарасівна в селі Маломолинці Хмельницького району. Там закінчила школу. Про дитинство згадує зі сльозами на очах. Ще маленькою їй довелося пережити біль утрати. Мала рідну сестричку, якій так і не пощастило вирости. Тому Надія Тарасівна говорить, що проживає таке довге життя за них обох. Із сестрою вони були дуже дружні, але в четвертому класі та захворіла на менінгіт.

- В селі в той час самі розумієте, яка була медицина, як не старалися, але врятувати сестричку не вдалося. Пам’ятаю як вона вчилася, дуже розумною була, відмінницею. Померла, а я сама залишилася, - згадує бабуся.

“В 33-у паслася як худоба”

З болем Надія Тарасівна згадує і про тяжкий 33-й. На період голодомору припали її підліткові роки. Їсти не було що, доводилося пастися як худоба, розповідає жінка.

Такою красунею Надія Пугачова була в молодості

- Їли траву, щавель, паслися як худоба. Було нас чотири подруги, зберемося разом і йдемо за село і лягаємо на беріг і пасемося: колосок, дикий щавель - все, що з землі росло, все і їли, бо більше нічого не було. Ішли і падали від голоду, і додому старалися нарвати щось та віднести. Рятувала річка, яка була біля нас, мабуть, за дні голодовки там риби не залишилося, всю виловили.

Найбільше відклалися в пам’яті жінки страшні картини масових захоронень. Тоді не було окремої могили, всіх померлих зносили в одну велику яму, яка залишалася відкритою до повного заповнення.

- Щодня носили померлих і всіх скидали в одну яму, ховали як собак. Не було кому копати могили. Люди були настільки голодні і виснажені, що сили не було навіть копати ті ями. Хай Бог милує всіх на світі від такого, що я пережила, - з плачем говорить бабуся.

25 років віддала пологовому будинку

Закінчила 7 класів та вступила, на той час, ще до Проскурівського медичного училища. Отримала направлення в Ярмоленецький район на роботу, але доля склалася так, що залишилася в Хмельницькому і стала містянкою.

Фото Надії Тарасівни з сімейного архіву

- Вийшло так, що я поїхала в район, а завідуючий відділенням був саме у відпустці, і мені сказали повернутися через дві неділі. Я чекала ті дві неділі, а потім випадково зустріла головного лікаря нашого пологового будинку, там я була на практиці. А він говорить: “Ти чого не на роботі, чого байдики б’єш? Приходь до мене, у мене місце звільняється”.

Так Надія Тарасівна і стала працювати в Хмельницькому пологовому будинку. Улюбленій роботі віддала 25 років життя. Рятувала та допомагала дітям з’явитися на світ.

Першого чоловіка забрала війна

Спочатку жила на квартирі, яку винаймали для медичних працівників разом із трьома подругами-колегами. Там і зустріла першого чоловіка.

- Вийшло так, що нам винаймали нам кімнату у квартирі його брата. Приходив у гості, почав до мене загравати, так і одружилися в 1936 році.

В шлюбі з Андрієм, першим чоловіком, у Надії Тарасівни з’явилося дві донечки: Нюся - в 1937 році та Лідія - в 1942. Жінка згадує, що через воєнні дії у місті лікарня не працювала. Ліду народжувала вдома, допомогла подруга-акушерка. А потім війна постукала і до їхнього дому, чоловіка забрали на фронт.

- Андрія відправили в тил, були бої під Львовом, де він і отримав серйозне поранення, лишився ноги. Везли всіх поранених потягом, а в Хмельницькому була зупинка, знімали померлих. І зносили в общу могилу. Серед фронтовиків наш сусід і побачив мого чоловіка, випросили, щоб залишився тут у госпіталі.

Чоловік пролежав ще три тижні в госпіталі, Надія Тарасівна згадує, що днювала й ночувала поруч з хворим. Пішла гангрена і врятувати життя йому не вдалося.

Другого чоловіка подарувала сама доля

З другим чоловіком звела сама доля, говорить бабуся. Зустрілися випадково, а прожили разом більше ніж півстоліття. Народили спільну доньку Тамару. На долю Надії Тарасівни випало поховати і другого чоловіка. Помер він у 82 роки в 1999 році.

- Познайомилися ми з ним зовсім випадково. Я вирішила біля будинку побілити кухню літню. Відчинила двері, якраз заходять два воєнних старшини, офіцера шукали, тут поруч баба Ганя жила, так він у неї квартиру винаймав. Так один і став заходити до нас, він був із танкового училища. Сам сибіряк із Омська, Сергієм звали.

Сімейне гніздечко теж будували удвох. Своїми руками звели будинок для всієї родини. Прийомні діти згадують про вітчима лише з теплотою та любов’ю. Говорять, що дуже приязно до них ставився, відразу прийняв як своїх.

- Було прийде додому, сам за стіл не сідає, питає чи ми не голодні. Розпитає як день провели, завжди допоможе, от такий був, - згадує Лідія. - Дуже пощастило нам з батьками: і тато був дуже добрий, і мама - все життя працювала, допомагала іншим, нас доглядала, ще й за батьками в село їздила доглядала, - додає молодша донька Тамара.

На фото з права на ліво: молодша донька Тамара, сама Надія Тарасівна, онука Ольга та її середня донька Лідія

Без роботи жити не може

Попри свій поважний вік Надія Тарасівна не сидить без діла. Ще все робить по дому самостійно. Допомагає донька Лідія, яка проживає разом з мамою. Але мама сама контролює процес. Доглядає за хазяйством: має три курочки та, вже теж літнього, пса Шарика. Любить займатися квітами. Сама висаджувала біля порогу хризантеми. До свого сотого дня народження теж готувала самостійно. Навіть святковий торт випікала власноруч.

- День народження у бабусі було 20 жовтня. Я живу вже дуже давно в Росії в Новоархангельську, то дуже боялася не встигнути, бо зараз прямих рейсів немає, довелося летіти через Білорусію. Але, на щастя, встигла, - говорить онука Ольга. - Так я до воріт, а бабуся уже хату підмела і на порозі прибирається, заходжу в хату, а там на кухні котлети жаряться.

А які золоті руки має жінка. На стінах будинку висить безліч картин, які вона ж сама і вишила. Не за заготовленою схемою, як зараз роблять, а так, як ще мама учила. Ниточка до ниточки, а головне з душею та любов’ю до своїх прийдешніх поколінь.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.