Півстоліття за кермом: інтерв'ю із водійкою тролейбуса Любов’ю Цюренко

• Жінка працює у ХКП «Електротранс» 48 років. 

• Влаштувалася на роботу одразу після закінчення школи. 

• Тепер тут працює і її донька. 

• Розповідаємо історію Любові Цюренко.

67-річна Любов Цюренко родом із села Ставичани Шепетівського району. У Хмельницький переїхала майже одразу після школи – як тільки у газеті побачила вакансію про набір до Хмельницького комунального підприємства «Електротранс» на омріяну посаду – водієм тролейбуса. Іншу професію для себе не розглядала. Хоча батьки хотіли, щоб вона була педагогом. Жінка уже 17 років на пенсії, однак продовжує працювати – зараз у неї стаж 48 років. Кермує на підприємстві й її донька. Про конфузи на роботі, переваги й недоліки професії, а також громадський транспорт в місті загалом розповіла жінка vsim.ua.

– Пані Любове, розкажіть, чому вирішили стати водійкою тролейбуса? 

– Вичитала в «Радянському Поділлі», колись була така газета, оголошення, що набирають водіїв тролейбуса. Ну а так як техніку любила, бо росла з братами, то що вони – то я. Взагалі у мене три брата і сестра. Різниця з сестрою 8 років. Вона вчилася в Інституті, мало я знею спілкувалася в дитинстві, а все з братами. І знаєте як: вони футбол – я футбол. Старший брат шоферував, навчив на машині їздити. Середній до мотоцикла прив’язав. Ну і так щось мене тягнуло до техніки. 

– Як ви потрапили сюди на роботу? 

– Ну а вичитала оголошення і приїхала сюди в 17 років. В квітні ми стали навчатися, а в травні мені виповнилося 18. Тоді в нас група велика була – 35 чоловік, близько 15 осіб – жінки. Тут в депо навчалася. Я зразу приїхала сюди. Навчання тривало 8 місяців – майже рік. Спочатку проходили теорію повністю. Вивчаєш там тяговий двигун, профілакторії ремонту двигунів йдемо дивимся – ходили по цехах. А тоді вже було навчання. Вже в листопаді місяці ми вийшли на лінії самостійно. 

– Були випадки, що люди не проходили навчання? Не підходила професія або було важко?

– Коли я була інструкторкою на навчальній їзді, траплялися випадки, що людина теорію пройде, все ніби нормально. Перші рази вчимо по депо їздити, потім через Катіон, а після цього їдемо на місто. Був у мене такий випадок, хлопчина їздив. Я йому говорила: «Вася, можна ведмедя навчити на мотоциклі їздити і тебе навчу. Давай буду більше з тобою займатися, більше годин на їзду давати». Він їздив, їздив, а потім підходить і каже: «Володимирівна, ви дуже спішите після роботи додому? Ходімте зі мною в відділ кадрів. Я перейду в кондуктори, це (їзда, – прим.автора) не моє, я гублюся, можу наробити біди і собі, і людям». 

– Яким був ваш перший робочий день? 

– Ну не так страшно. Бо перший час нам давали на навчальну їзду і багато часу нам давали на стажування з пасажирами. Ми їздили багато – майже місяць тільки на стажуванні були. То трішки втягувалася вже в цю роботу.  Так що так: сіла й поїхала. Хоча трішки страшнувато було: бо ми вийшли саме в листопаді, на зиму, на такий період зміни погодних умов. Але в нас були хороші наставники.  

– Що у вашій професій приносить вам найбільше задоволення? 

–  Воно все разом: прийдеш вранці – і схід сонця зустрічаєш. Бачиш, як воно сходить кожен день. З людьми спілкуєшся і робота сама. 

– У чому складнощі роботи? 

– Важко зараз дуже працювати тому, що місто перевантажене транспортом. Раніше було простіше тому, що  менше техніки було, дороги не такі загружені, а зараз дуже важко. Дивуєшся тому, як молодь справляється (водії тролейбусів, – прим.автора) бо бувають такі випадки, що, як то кажуть, «волосся дибки стає».

– На якому маршруті їздите? 

– Зараз рахуюся, що їзжджу на 4 маршруті з автономним ходом машини (Катіон-Ракове) – це новий маршрут. Зараз так, як в нас «катавасія» з тою напругою, світлом, то я повсюди. В мене доступ є, то я на всіх маршрутах, на всіх тролейбусах можу їздити. 

– Що стосується 4 маршруту: то людям тяжко. Що стосується цих тролейбусів – він ходить тільки один по 4 маршруту. Це хороший маршрут, накатаний: всі лікарі їдуть, а садочки, школи. 

– Ваша донька теж працює тут. Давно? 

– Вже 10 років. Діти мої, рахуйте, росли в тролейбусі. Вона також любить техніку, вона дуже хотіла стати водійкою. Я була проти: працювала вона багато в торгівлі, але все таки на своєму наполягала. Я поставила їй ультиматум: тоді саме кондукторів набирали, то сказала: «Якщо кондуктором попрацюєш – підеш на водія». Я надіялася, що вона відмовиться, а вона все таки пішла. 

– Пригадаєте якийсь цікавий випадок на роботі?

– Колись у нас в місті було в моді, на день народження, замовляти тролейбус. Святкували різне і там на годину-дві замовляли тролейбус, прикрашали його і каталися по місту. І якось возила я дівич-вечір. Дівчата фати поодягали, шампанське було.І їхала я до міської лікарні. Вони почали в вікна махати хлопцям, дуркувати. І їхало ГАІ (поліція, – прим.автор). Мене зупинили і штраф виписали – 200 гривень. Заплатила я його. Наступного дня виїжджаю я на маршрут. На радіо було щось на кшталт концерту по замовленням. І тут чую: «Передаємо привіт водію 010 тролейбуса, якого вчора зупинило ГАІ, оплатила штраф, увімкніть їй пісню для гарного настрою». Різні «фокуси» були. 

– А траплялися якісь неприємності? 

– Був один випадок, коли в кабіну водія увірвався п’яний неадекват, закрив кабіну і: «Повезеш мене туди і туди – куди я скажу». Пасажири почали говорити: «Вийди з кабіни, не відволікай водія» – побачили, що він трошечки неадекватний. Добре, що я не розгубилася. Подивилася на нього і кажу: «Куди тебе завезти? З таким хлопцем хоть на край світу. Куди треба, сонце, туди й завезу». Тут знаєте, ще треба психологом таким бути. Я йому так «забила баки», що поки ми доїхали до Сілістри він мені в коханні зізнавався. Відкрив кабіну, поцілував мені руку й пішов. Треба вміти знайти підхід. 

– Які маршрути на вашу думку варто запровадити додатково? 

– В першу чергу треба на Ружичну, це такий мікрорайон, що давно пора, аби туди їздили тролейбуси. Так само й Лезнево – всі ці віддалені мікрорайони. 

– Чимало новацій за останній роки зазнав наш громадський транспорт, зокрема й ввели тролейбуси на автономному ходу. Наскільки вам зручніше їздити? 

– Автономний хід є автономний хід. Багато плюсів у тому. Я безперешкодно можу їхати там, де немає тролейбусної лінії. Я без проблем можу об’їхати різні перешкоди, зокрема й ДТП. Звичайний тролейбус об’їхати не може, а я можу. 

– Як змінилася ваша робота після того, як забрали кондукторів? 

– Ми як продавали талони – для водія це було дуже важко. Пасажиропотік в місті шалений і відволікаєшся. Ми то продавали, здавали виручку, все робили. Але як поставили валідатори – це великий плюс. Я спокійно слідкую за дорогою, люди задоволені, що не потрібно бігати шукати кондуктора чи до водія бігти через весь салон, щоб заплатити. Люди, які розуміють і бачать, що це вигідно – вони користуються картками. Бувають випадки, що підходять, постукають, запитають чи можна заплатити. Особливо люди, які приїжджі і не знають. А так воно набагато легше для роботи водія. Якщо не зрозуміло – то, звісно, пояснимо, як провалідувати. 

– З початком війни в багатьох професіях побільшало жінок. Як змінилася ситуація на підприємстві? 

– Дві останні групи, що навчалися – то дівчата трошки йдуть. Хлопців забирають, а жінок більше. Дуже багато хороших хлопців забрали, і майстрів хороших забрали. І підприємству не легше стало. Війна вносить свої корективи в усе. 

– Довго ще плануєте працювати? 

– Ще поки не гонять – попрацюю. Хоч до 50 років стажу. А як Бог дасть – то загалом до свого 70-річчя. 

Читайте також: 

Інтерв’ю з урологом Юрієм Богачем, який оперує пацієнтів в обласній дитячій лікарні

Інтерв’ю з директором Хмельницької обласної лікарні Яковом Цуглевичем

«Пухлина, більша за серце»: історія хмельничанки Надії Саврацької, яка поборола рак

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.