Війна їх поєднала та розлучила назавжди. Історія кохання парамедикині та командира

Олена Кошарська

Тут і далі фото з сайту ELLE.UA

Вони познайомились на передовій ще до “повномасштабки”. Закохалися та одружилися.
У лютому 2022-го їхньому синові було 3 місяці. А в березні того ж року Андрій загинув, рятуючи побратимів.
Це історія кохання, яке зародилось на нулі та пройшло випробування війною.

Їхнє кохання зародилось на війні, сім’ю створили на нулі, і війна ж розлучила їх назавжди. Парамедикиня Іванна Ткачук у боях втратила чоловіка Андрія — командира 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Він був родом з Ізяславської громади. Історію кохання та втрати дружина загиблого Героя розповіла для ELLE.UA.

Вони познайомилися на передовій

Іванна стала військовослужбовицею однієї із бойових бригад у листопаді 2017 року. Вона вперше потрапила в зону бойових дій у квітні 2018 року. Через кілька місяців там же зустріла судженого. Вона зізнається, що їхня історія знайомства була не така, як у фільмах.

— Андрій прийшов в нашу бригаду по розподілу після навчання в липні 2018 року. У ті дні дуже сильно дощило. Я була єдиним медиком у своєму підрозділі та єдиною дівчиною. Проте це не грає ролі на фронті. Командир взводу нашої роти прийшов разом з Андрієм. Він хотів, щоб я оглянула хлопців, адже бойові чергування мали відбуватись за будь-яких погодних умов. Я прийшла до хлопців та сказала: «Ну що, хлопці, казав командир вас послухати, розказуйте». З чого ми всі разом посміялись, — розповідає жінка.

Відео дня

Так і відбулося знайомство та перша зустріч парамедикині та військового з позивним “Беркут”. Тоді ні про які стосунки навіть не йшлось мови. Адже на війні не буває без втрат, всі знали куди йшли.

Чергування та перші поранення

— У нас отак просто під плівкою, на польовій кухні, у якій були дірки від розірваних поруч боєприпасів, був вузол звʼязку. Памʼятаю, як якогось дня в нас був обстріл. Хлопці всі виконували свою роботу. А я сиділа на тому звʼязку, не боячись, що може прилетіти десь поруч, і чекала, коли буде виклик медика. Адже, якби я була десь в бліндажі, то могла б його не почути, — згадує ті часи Іванна.

Одного дня на посту було поранено солдата з позивним «Малюк». До них прилетіла граната. Андрій тоді допомагав з евакуацією. В цей час прилетіла ще одна. Андрій навіть не усвідомлював того, що його також поранило.

Пізніше у нього дістануть три уламки від снаряда. Також діагностують контузію, але це не стало перешкодою для подальшого проходження військової служби.

— Різні населені пункти, різні місцеві жителі. Ти звикаєш до всього, крім байдужості. Коли приїжджали в пункт постійної дислокації, то там життя просто вирувало. Ніхто тоді не поважав військових: «Вас туди ніхто не посилав, ви ж хотіли грошей», — додає парамедикиня.

“На війні все по-іншому”

У 2020 році сформували штурмову роту 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Іванна та Андрій тоді ще не були парою. Андрій став командиром тієї роти. Жінка згадує, що взаємозв’язок був настільки налагоджений, що все працювало як годинник.

- Ми з легкістю могли замінити один одного, ми були «універсальними солдатами». Така взаємодія з підлеглими давала хороший результат. Ми створили в зоні бойових дій, комфорт для власного проживання. Ми й не здогадувались, що між нами зароджується кохання. Не в романтиці та побаченнях, а у випробуваннях та страху, — розповідає медик.

Перший тиждень в зоні бойових дій був важким. Вони потрапили на дуже непростий напрямок.

— Я розуміла тоді, що я не тільки медик, але й кухар. От тоді й проявились перші почуття, турбота, взаємодопомога. На війні все по-іншому і зрозуміють це тільки ті, хто там був…— каже Іванна.

Протяжність території, яку займала їхня рота, була досить велика, повсюди терикони. Військові робили обхід по позиціях в броні, з сумкою, зброєю. От тоді й все почались.

— Памʼятаю, моє чергування було до другої ночі. Вийшла втомлена, щоб йти у свій бліндаж спати, а там стояла лавочка. Я дуже люблю дивитись на зірки. І Андрій теж вийшов, ми сиділи, говорили майже до ранку, і саме там стався перший поцілунок, — згадує дружина.

Про щастя на війні

Іванна впевнена, що на війні також можна бути щасливим, якщо поруч потрібні люди.

— Памʼятаю, приїхав до нас психолог, проводив опитування «схильність до самогубства, настрої в підрозділі та інше...». Андрій питає його: «А чого ви з моїм медиком бесіду не проводите?» А психолог відповідає: «Та гляньте на неї, то ж на лобі написано, що вона щаслива». Війну не можна розказати, її можна лише пережити, — додає вона.

За словами парамедика, Андрій був найкращим командиром й зробив їхнє життя на нулі настільки комфортним, наскільки це було можливим. Генерал Шаповал та президент Зеленський відзначили Андрія Ткачука найкращим командиром, а його роту як найкращу у батальйоні та подарували йому годинник.

Тримісячне дитя, повномасштабка, втрата коханого

У 2021 в Іванни та Андрія Ткачуків народився син. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення йому було всього 3 місяці.

— Перше повідомлення було від Андрія: «Ну все, почалась повномасштабна війна». Паніка, навіть у військової, що була на нулі. Та ти мусиш взяти себе в руки, ти відповідаєш тепер не тільки за себе, а й за своє маленьке щастя, якому лише три місяці, — згадує жінка 24 лютого.

Невдовзі після початку вторгнення Андрій Ткачук поліг у боях в селі Дмитрівка Київської області, врятувавши при цьому чималу кількість своїх підлеглих. Він був капітаном роти і загинув у віці 25 років.

— 7 березня 2022 моє кохання, яке було зароджене на війні, там і залишилось. Те, що ти не бачиш людину, не означає, що її можна перестати любити. Кохання — у серці, - каже Іванна.

Командування військової частини А 1008 двічі подавало документи на присвоєння Андрію Ткачуку звання Героя України (посмертно), та до Офісу Президента вони так і не дійшли. Іванна зізнається, що вірить у справедливість та пам’ять до кожного Героя.

Петиція про присвоєння звання Героя

8 травня 2023 року жінка створила петицію на сайті звернень до Президента про присвячення звання Героя її загиблому чоловіку Андрію.

Вона пише, що він мріяв стати військовим з дитинства. Закінчив Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. В 2018 році будучи командиром взводу виконував бойові завдання на сході України в селі Золоте, де й отримав поранення.

Після лікування та реабілітації повернувся до військової служби. В 2019 році був нагороджений відзнакою Командувача об’єднаних сил «Козацький Хрест ІІІ ступеню», у 2021 році отримав «Козацький Хрест ІІ ступеню».

Наприкінці 2020 року, будучи вже на посаді командира роти, зустрічав на бойових позиціях президента України Володимира Зеленського, де був нагороджений годинником.

— Андрій був людиною щирою, доброю та справедливою, він поважав думку солдат і йшов їм на зустріч, адже така взаємодія дає хорошу службу. Відданий та героїчний, щирий та водночас суворий. В нього було багато планів на життя, багато задумів. Та, на жаль, їм не дано здійснитись, — йдеться в тексті звернення.

Станом на 10.00 11 липня петицію підписали 10 791 людей з 25 тисяч необхідних. До кінця збору підписів залишилось 29 днів днів. Підтримати звернення можна за посиланням.

Читайте також:

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.