Як тікали від війни і чому повернулися з-за кордону: історії двох мам з Хмельниччини

• Вони взяли за руки дітей  і поїхали майже у невідомість. 
• Та за кордоном довго бути не змогли і повернулись додому. 
• За чим скучили і що кажуть про своє перебування в іншій країні: розповідаємо історії молодих матусь. 

З перших днів війни тисячі матусь виїхали за кордон. До інших країн прямували не лише жінки з “гарячих” точок, а й всі, хто шукав повної безпеки для своїх дітей. Хтось намагався працювати, інші ж хотіли хоч на деякий час забути про сирени і повітряні тривоги. 

Багато українців почали повертатись додому перед Великоднем. Серед них - і мами з дітьми. Ми вже розповідали кілька таких історій, зокрема і про хмельничанку, яка з донькою виїхала за кордон та невдовзі повернулась додому.

Мама з Хмельниччини Анастасія теж одна з тих, хто не зміг довго знаходитись в іншій країні. Зізнається, найбільше скучила за рідним містом і українською мовою, якої в Італії їй дуже бракувало. Поїхала до іншої країни з маленьким сином. Каже, спочатку не хотіла, але чоловік наполягав, аби перестрахувалась і вивезла дитину в безпечне місце. 

Боялась, що приносять проблеми

Анастасія К. - 29-річна мама з Кам’янця-Подільського. До війни дівчина займалась вихованням сина-першокласника, мала роботу і вважала своє життя спокійним і розміреним. Того дня українськими ЗМІ розлетілась інформація про те, що окупанти захопили Запорізьку АЕС. Багатьох людей охопила паніка. Анастасія пригадує, як чоловік зателефонував їй на роботу і попросив збирати речі, щоб виїхати з країни. Саме так вона з 7-річним Іваном опинились у свекрухи в Італії. Там молода мама постійно працювала у закладі харчування, а син був поруч. 

• Нас прийняли добре. Країна гарна, колоритна, але певно не для нас. Перший тиждень звикали до нового тимчасового житла. Все подобалось, особливо малому.  Потім почалась адаптація до клімату, який різко відрізняється від нашого. Висока вологість повітря, вітри і різкі стрибки температури. Як наслідок - почали хворіти. Місяць ми звикали до клімату. 

• З медициною було складно, адже ми не мали ніякого страхування, а приватний лікар коштує 100 євро. “Швидку” ж має право викликати лише італієць: в нашому випадку той, до кого ми приїхали в гості. Тому часто не полишали думки, що ми створюємо зайві проблеми, бо з дитиною, а вони часто хворіють.  

“Надовго нас не вистачило”

Анастасія ділиться враженнями: господарі були добрі, а кухня дуже смачна. Щоправда зізнається, після двох місяців макаронів дуже хотілось скуштувати українського - гречки або ячмінної каші. Також матуся додає, увесь час перебування в сонячній Італії, серце було не на місці. 

• Тут нам пощастило, але тягнуло до рідного дому. Дуже хотілось повернутись до рідного краю. Серце розривалось на шматки, коли перечитувала новини, бо дивитись на ті жахи не могла. Вже через 2 місяці ми повернулись додому. Надовго нас не вистачило. 

Також кам’янчанка розповіла, що дуже сумувала за рідною мовою. Адже через незнання італійської, відчувала дискомфорт. Тому постійно в натовпі людей намагалась вловити знайомі нотки української. 

“Хотілось почути рідну мову, розмовляти українською, щоб тебе розуміли не тільки через гугл перекладач, а завжди і скрізь з першого слова”, - додає Анастасія. 

За словами жінки, після перемоги вона б обов’язково повернулась до Італії - в якості гостей, а не переселенців. 

• В Італію ми обов’язково повернемось, але тільки заради відпочинку і тільки всією сім’єю. Як виявилось, в Україні ми дуже добре живемо. Тому потрібно цінувати те, що маємо.

“Нас висадили вночі і сказали, що кордон за 2 кілометри”

Хмельничанка  Анастасія П. теж одна з тих матусь, які виїхали з країни з початком повномасштабної війни. Журналістці vsim.ua дівчина зізнається, рішення приймалось настільки швидко і спонтанно, що навіть не пам’ятає як опинилась в автобусі з маленьким сином, який віз їх до Польщі.

• Побачивши в новинах, як російські танки вже рухаються Київщиною, я почала шукати можливість виїхати, щоб врятувати свою дитину. Знайти транспорт було майже нереально: всі рейсові автобуси переповнені, а купити квиток виявилось неможливим. Я знайшла приватний міні бус, водій якого сказав,  що місця є і через годину виїжджаємо. 

А далі 27-річна мама розповідає, з якими труднощами їй довелось зіткнутись на кордоні. 

• Дорога була дуже складною, нас висадили в 23:00 зі словами, що кордон через 2 кілометри і водій далі їхати не може. Насправді до кордону було 18 кілометрів, про що я дізналась вже на блок пості, де наші військові перевіряли документи. Нам з сином пощастило, що наші хлопці допомогли знайти вільну машину -  нас у свій транспорт взяли зовсім незнайомі люди і довезли до кордону. Поки ми стояли в черзі, в сина піднялась температура.

Анастасія каже, автомобіль рухався надто повільно. На сто метрів просунулись за  2-3 години. Додає, тоді найважче було дивитись на людей, які з візочками і малечею повертались пішки, адже замерзали, не витримуючи стояти годинами в черзі. 

“Зараз пишу це зі сльозами на очах. Я розуміла, що допомогти їм нічим не можу, бо сама така ж, а серце розривалось від болю”, - каже Настя. 

Загалом разом з маленьким сином дівчина пробула за кордоном 3 місяці. Один раз наважилась поїхати до України без дитини, так би мовити “розвідати обстановку”. Та вже зараз Анастасія повернулась до Польщі за сином, аби разом повернутись до Хмельницького.

“Перехожі, коли чули українську, зупинялись”

Хмельничанка залишилась задоволена іншою країною і людьми. Розповідає, з перших днів поляки дуже допомагали: як фінансово, так і морально і гуманітарно. 

• Перехожі завжди, коли чули українську мову, зупинялись і казали, що вони з нами. На щастя, я не можу сказати нічого поганого про людей, які нас прийняли. Та на превеликий жаль, не всі українці показують себе з кращої сторони. Тому думаю, зараз ставлення поляків до нас трішки змінилось. Я вдячна кожному, хто допомагав, підтримував. В якійсь мірі ця країна мені стала рідною і я завжди захочу сюди приїхати туристом. 

Попри те, що чужа країна прийняла досить тепло, хмельничанка вирішила повернутись назад до Хмельницького. Найбільше каже, сумувала за рідним домом і постійно моніторила новини з війни. 

• Мені бракувало рідної домівки, мови. Ти йдеш вулицями і усвідомлюєш, що ти на чужині, а в твоїй країні йде страшна війна. Від цих думок шкіра покривалась мурахами - від невідомості, як жити далі, від новин, які я читала 24/7. 

• Син дуже сумував за домом, садочком і друзями. Не вистачало чоловіка і батька, рідних людей і улюбленої роботи. Завжди задавала собі питання: чому ти так не цінувала те, що маєш, чому ти засмучувалась через якісь дрібниці і чому саме наша країна і наші люди отримали таке випробування. 

• Рішення про повернення додому я прийняла коли приїхала сама в рідний Хмельницький і зрозуміла, що люди живуть. Так, страшно, коли лунає сирена, ти не знаєш куди і що летить, але це наш рідний дім і немає ніде нічого кращого. Ми обов’язково переможемо і все буде Україна. А нам потрібно підтримувати і працювати вдома для майбутнього нашої країни. 

Читайте також:

• Чи будуть у Хмельницькому відзначати День захисту дітей
• Як не посивіти під час війни: поради від хмельницьких психологів

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.