Фотограф з Маріуполя розповіла як жила під обстрілами та втекла з міста

Олена Кошарська

Тут і далі фото зі сторінки Дунаєвецької тергромади

Любов Кучерук разом з дітьми пережила справжнє пекло.
Жінка розказує, що Маріуполь розстріляли наче, в фільмі жахів.
А вони з родиною побачили десятки смертей та ледь вирвалися на Хмельниччину.

Маріупольчанка Любов Кучерук до війни працювала вихователькою в рідному міста. Жила з сім’єю в самісінькому центрі міста на Миколаївській. В місцевому клубі займалась фотографією, мала таке хобі. Разом з рідними часто гуляла біля драмтеатру.

Зараз жінка мешкає у Дунаївцях на Хмельниччині. Тут облаштувалася разом з дітьми. Вона навідується до місцевого музею та розповідає про жахіття, які довелось пережити. Каже, спочатку довго сиділа у власному домі в Маріуполі та слухала як над ним пролітають снаряди. Коли в дім влучило вдруге — будинок згорів.

Відео дня

“Над головою розірвався снаряд, вогонь в очах і свист у вухах (напевно, народилася в сорочці, адже сусідку сильно поранило уламком). Коли моя Миколаївська вулиця горіла, ми бігли до 1 школи. Там виявився чудовий бункер (говорили, що пережив 2 війни і цю переживе)”, — згадує Любов.

Але обстріли були сильні. Школа зайнялася, вхід завалило, тож всім, хто був у бункері допомагали вибратися військові.

“Думала збожеволію. Центр розстріляли сильно, як у фільмі жахів. Бідолашні мої діти, що вони пережили. Бог нас оберігав, ми живі та здорові і жодної подряпини. Скільки смертей вони побачили… Двох сусідів, попри намагання, не вдалося витягнути з вогню, я кричала, хоча й знала, що врятувати не можна. Ми бігли під вогнем, по руїнах, де просто все було зоране як поле, без будівель”, — зізнається жінка.

Любов та її сім’я перебазували до підвалу на «слобідці», неподалік пошти. Але там не було ані безпечно, ані тепло.

“Жахливий холод та вогкість… Я першої ночі так замерзла, що не змогла спати і лиш стояла. Люди слобідські там ховалися і нанесли собі ковдр, матраців. Нас прихистили та погодували, але спати першу ніч не було на чому. Якісь фуфайки та картонки, по одній тонкій ковдрі”, — розказує Любов.

Вона згадує, що було дуже холодно. Тож жінка взяла свої фуфайки та ковдру та вкрила дітей, а самій довелось стояти та стрибати. Одна із місцевих жінок поклала її біля себе, “прямо під бочок”, аби Любов хоч якось зігрілась.

Згодом і там стало небезпечно. Військові дали їм 2 дні щоб залишити укриття. А Любині діти в цей час захворіли.

Читайте також:

“Захворіли з температурою та кашлем діти і навіть собака лежала і не вставала (молодший син сказав без собаки не піде). З підвалу пішли майже всі, лишилося нас 5 людей.

Місцеві жителі прибігли і забрали нас у будинок на слобідці, там піч, тепло, і нагодували нас борщем із салом, я навіть помила голову і трохи сполоснулася. Але раптом прямо в їх будинок прилетів снаряд. Господарю пробило легеню і перебило ноги, господині пошкодило ногу, її знайомій уламками посікло обличчя. Мої діти… їх витягували і рятували”, — згадує маріупольчанка.

Коли родина бігла під пострілами, їх побачив місцевий і покликав до себе. Сказав, що живе під пагорбом і через нього снаряди перелітають, ніби там безпечно. Всю ніч Любов з дітьми слухали як бомбардували залізничний вокзал та територію десь поруч. Вранці жінка зрозуміла, що треба вибиратися. Вона з дітьми та собакою пройшли пішки десь 24 кілометри до сусіднього Мелекіно. Там кілька днів пожили у школі, у таборі для біженців. Вже з Мелекіно їх забрали волонтери у Запоріжжя.

“На свій страх та ризик. Подолали купу блокпостів… і ось ми тут. Я дуже вдячна Богові, що він зберіг мою сім'ю. Дякую громаді міста Дунаївці за прихисток, за любов та тепло. Обов'язково буде мир та спокій на нашій землі!” — вірить мешканка героїчного міста.

А в Дунаївцях незабаром планують зробити виставку фоторобіт Любові. Кажуть, є з чого. Є в доробку Любові натюрморти, фото мирного Маріуполя та легендарної Азовсталі.