“Один бажає щасливої дороги, а інший націлив на нас автомат”: історія родини з Маріуполя, яка вирвалась з міста

Олена Кошарська

Фото Марії з сайту Городок.City.

Сім’я Марії мешкала неподалік “Азовсталі”, тож вони першими потрапили під обстріли.
Родина переїжджала з місця на місце, аж поки безпечних зон в місті не залишилось.
Їм вдалося виїхати з окупованого Маріуполя та знайти прихисток в друзів на Хмельниччині.
Нині чоловік та брат Марії воюють в ЗСУ, а вона з донькою та мамою намагається налагодити життя.

Місто-Герой Маріуполь першим потрапило під російські обстріли. Нині інфраструктура там вщент зруйнована, тисячі мешканців загинули просто на вулицях, а саме місто перебуває під владою окупантів.

Чимало маріупольчан змогли виїхати з підконтрольної ворогу території і зберегли свої життя. Одними із таких є сім’ї Марії та її матері Тетяни. Вони змогли вирватися з рідного міста та приїхали на Хмельниччину. Як жилося родині в Маріуполі під час бомбардувань, як виїжджали через рашистські блокпости та де зупинилися тепер розповіли в регіональному виданні Городок.City.

Новини Хмельницького - фото з “Один бажає щасливої дороги, а інший націлив на нас автомат”: історія родини з Маріуполя, яка вирвалась з міста — Тетяна з онукою, донькою та чоловіком. Тут і далі фото з сайту Городок.City.

“Прилетіло на подвір’я і ми вирішили їхати”

Марія із матір’ю Тетяною та їх сім’ями проживали у Лівобережному районі Маріуполя. Цю частину міста першою почали бомбардувати рашисти.

Відео дня

— Лівобережний район — це східна частина міста, яка першою прийняла на себе удар. Нас перших почали обстрілювати та бомбити. А коли підійшли ворожі війська ще й з Криму, то місто швидко взяли в облогу. Це було другого березня, — згадує Тетяна.

Одразу ж того дня зник зв'язок. Тож місцеві залишилися без доступу до інформації. Їм довелось орієнтуватися по звуках обстрілів та спалахах у небі. А потім почались прильоти.

— Снаряди падали навколо нас. У сам будинок не попали, але кілька прилетіло на подвір’я — у сарай, душ, побило дах…. І ми вирішили, що треба їхати, — говорить жінка.

Тоді маріупольці передавали інформацію один одному усно, бо ж засобів зв’язку не було. Хтось розповів родині, що за декілька кварталів від них є «зелений коридор» на підконтрольну Україні територію. Сім’я швидко зібралась та вирушила, однак, виявилось, що того коридору не було.

— Але коли ми під’їхали до одного із наших українських блокпостів, хлопці, військові, сказали нам, що ніякого «зеленого коридору» немає. І порадили не повертатися додому, бо у Лівобережному районі стало ще небезпечніше, — пригадує Тетяна.

Вони зупинились неподалік, в Приморському районі міста. Там мешкали їхні друзі. Ті прихистили родину Тетяну. Жінка каже, ті декілька днів то було найбезпечніше місце в усьому Маріуполі.

“Счастливой дороги” від окупантів та наставлений автомат

А через 2 тижні почали бомбардувати і Приморський район. Нагадаємо, 16 березня росіяни вдарили по драмтеатрі Маріуполя, знаючи, що там переховувалося чимало людей з дітьми. Про це свідчили написи “ДЕТИ” величезними літерами на майданчиках перед драмтеатром. Ті фото облетіли весь світ. Родина Тетяни мешкала неподалік.

— Ми жили недалеко від нього. Ми чули страшні вибухи. Вийшовши з під’їзду ми побачили, як палають будинки в центрі міста, — розповідає переселенка.

Її родині знову довелось рятуватися. В пошуках безпечного притулку вони переїхали в інший район до родичів друзів. Та згодом там також почалися бойові дії. Так безпечних місць в Маріуполі не залишилося зовсім.

Родина вирішила вибиратися на Хмельниччину. Тут жили їх друзі, які колись також мешкали в Маріуполі. Вони запросили їх до себе.

— Нам більше нікуди було їхати. А в Сатанові хоч якісь знайомі. Добиралися ми три дні, — додає Тетяна.

Жінки — Тетяна та її донька Марія — збилися з підрахунку всіх блокпостів, на яких їх перевіряли окупанти, доки не дістались безпечної території.

— Зупиняли, роздягали, перевіряли документи та наші речі. Ми з чоловіком, бабусею та донькою Веронікою сиділи на задньому сидінні. Доньку тримав на руках саме чоловік. То на одному з блокпостів йому сказали, нібито він дитиною прикривається, — каже Марія.

Жінки обурюються цинізмом ворогів та згадує ту поїздку, наче страшний сон.

— Вони зруйнували наше місто, змусили нас залишити домівку і при цьому не соромилися бажати нам «счастливой дороги». Тобто, один бажає щасливої дороги, а інший тримає автомат, навівши приціл на машину, — говорить Тетяна.

“Подруга наварила нам велику каструлю супу”

Через три дні родина таки дісталася Сатанова. Друзі вже чекали на них. Вони й допомогли маріупольчанам знайти помешкання та облаштуватися.

— Коли ми приїхали, то наша подруга Анжела вже наварила для нас велику каструлю супу, — пригадує Тетяна. — У звичайному житті, можливо, це дрібниці, але після пекла війни допомога в налагодженні звичайного домашнього побуту є дуже цінною.

— Також небайдужі люди, які самі поїхали за кордон, дозволи жити в їхньому будинку. Залишили нам все. Тож, як тільки ми розтопили піч і з’явилося тепло, то відчули, що все, нарешті приїхали, — додає Марія.

Нині ж жінки — Тетяна, Марія та її донька Вероніка — перебувають в безпеці. У Сатанові залишився лише чоловік Тетяни — Маріїн батько. А чоловік та брат — воюють в ЗСУ.

— Мій чоловік спершу був у теробороні Маріуполя. Йому вдалося вийти з оточення і ми разом приїхали у Сатанів. Вже тут він отримав повістку і зараз воює під Бахмутом. Захищає нас. Як і брат, — зізнається Марія.

— Мій син служив в АТО з 2015 по 2016 рік. І у лютому, коли вже з’явилися прогнози, що війна насувається, він отримав повістку. Це було за день-два до повномасштабного вторгнення. Так що зараз він на Донеччині, — додає Тетяна. — Син не часто виходить на зв'язок, але кожного разу, коли ми спілкуємося, він нас запевняє, що «все буде добре».

Нині сім’я не може повернутися в рідне місто, бо вертатися вже нема куди. Вони постійно моніторять ситуацію в Маріуполі. Кілька днів тому родина дізналася, що будинок, в якому Марія жила з чоловіком та донькою будуть зносити.

Кажуть, окупаційна влада наказала знести будинки, які постраждали найбільше. А дім Марії знаходився як раз неподалік прохідних заводу «Азовсталь», де велися найзапекліші бої.