Сергій Присяжний: «Мотор'роллі» 20, і ми досі популярні

- Ми хотіли цього року зробити якісь грандіозні, масштабні заходи для святкування, але зараз часи не ті. Хотіли зробити велику концертну програму, але без відповідної реклами це робити не варто, бо вона пройде непоміченою, - каже Сергій. – А на сьогоднішній день треба пам’ятати, що країна знаходиться у стані неоголошеної війни і зараз про святкування якось не надто думається. Якось було би не коректно по відношенню до людей, які на сьогоднішній день гинуть... Закінчуємо наш ювілейний альбом, в який будуть входити 10 пісень. Дуже хотілося би запросити і колег по цеху, українські канали республіканського рівня, щоб відсвяткувати. Тому ми накопичуємо матеріал в студії, будемо вичікувати, коли зможемо зробити грандіозне шоу для українців, адже 20 років для рок-колективу в Україні, на мій погляд, це подія. І в місті Хмельницькому немає колективу, який би мав подібну історію.

Сергію, з чого почалося Ваше знайомство з музикою?

- Моє дитинство проходило переважно на території закритої військової частини в Ізяславі, де проходив службу батько. Я ріс хлопчиком з серйозною спортивною та моральною підтримкою старшого брата. Чесно кажучи, був трохи балуваний, бо молодший. Але, тим не менш, була в моєму житті гімнастика, футбол й рукопашний бій, але музика все ж перемогла. Десь з 12 -ти років я потихеньку почав ходити у військовий клуб, там грав аматорський колектив, що складався переважно з солдат. Вони мене залюбки вчили грати на інструментах.

Чи планували Ви поєднати своє життя з музикою?

- Виключно хотів стати військовим. В тому суспільстві, де я зростав, людина, яка не пішла після школи в військове училище, вважалася людиною другого сорту, так було прийнято. Так би і сталося якби, в 1988 році мій батько не пішов на так званий «дембель» і не почалася ситуація з розпадом Союзу. Вийшло так, що мій брат Олег встиг, почав вчитися на військового, а я вже в бардаку цьому був представлений сам собі, і ось що з цього вийшло… Всі були абсолютно російськомовні, ми не вивчали українську мову у школі. Вважалися дітьми військовослужбовців, які тимчасово знаходяться на території України. Тому, існувало на рівні законодавства звільнення таких дітей, як я, від вивчення мови. Це зі мною зіграло злий жарт, тому що після закінчення школи мені було потрібно соціалізуватися і відповідно з самого початку спілкуватися українською, я навіть писати не вмів. Мені допомогли колеги по роботі, я тоді працював у Києві в продакшн-студії. Фактично всі були вихідці з західних областей України. І мені так подобалося як у них природно звучить мова, що за якихось п’ять років нормально почав спілкуватися.

Днями «Мотор’ролла» святкує 20-річччя гурту. А чи пригадуєте свій перший виступ?

- Так, це було у травні. Пригадую, тоді ми проводили репетиції на новому хлібзаводі на Озерній. Там працювала інженером мати нашого барабанщика. І нам вечорами в актовому залі надавали можливість грати. Зал абсолютно не був для цього прилаштований. Саме тоді розпочиналися наші перші кроки, хоча це був вже 1994 рік. До того десь починаючи з 90-го, ми вже познайомилися з майбутніми членами гурту і робили перші пробні репетиції на квартирах в один одного. Сусіди нормально до цього ставилися, тоді ж обладнання не було, все на акустичних гітарах. І, між іншим, якби зараз в такому форматі зробити програму, вона була б доволі непоганою. Повертаюсь до хліб заводу. Вийшло так, що для того, щоб продовжити наше існування на території цього підприємства нам поставили одну умову. В когось з керівництва діти закінчували восьмий клас, і їм потрібно було влаштувати випускний вечір. Отож, вони накрили в залі столи, і ми грали. Це був наш перший такий публічний виступ, який датований 11 травня 1994 року, колективу який згодом отримав назву «Мотор’ролла». Ми тоді зіграли дев’ять пісень, це були версії відомих хітів.

Перша назва гурту була зовсім іншою. Чому змінили? Музика назві не відповідала?

- Та вона й зараз не відповідає. По великому рахунку назва «Мотор’ролла» - це нам кара небесна така (сміється -прим.автора). За 20 років важко собі навіть уявити, скільки можливостей участі в рекламних кампаніях брендів ми пропустили. З одного боку, це такий показник антикомерційності нашого колективу, а з іншої  - це дуже класні умови для виживання. Адже багато колективів, з якими ми починали раніше, на сьогоднішній день навіть не можу пригадати їх всіх, як вони називалися і звідки вони походили. А ми собі день за днем, просувалися. Отож, повертаючись до запитання. Перша назва звучала як "Piractum Est". Ця фраза у поєднанні із опущеним до низу великим пальцем руки, на гладіаторських боях означала - "добити". Цю назву виношував наш перший вокаліст Сашко Буднецький, на скільки я розумію зараз, він був зацікавлений такими темами і з часом він закінчив інститут в Польщі як теолог. Але він залишився з нею, а ми пішли далі. А взагалі-то почали ми свою музику з виконання класичних блюзів, рок-н-ролів, тому одразу пішли пошуки нашої нової назви. Пройшло місяці три, і на якійсь з вечірок хтось розповідав про моторолери і хтось сказав: О! Моторола - прикольна назва". Її всі підхопили. Ми тоді цікавилися рок-н-ролом, мотоциклами. І таким чином все почалося. З часом всесвітньо відома компанія з подібною назвою відкрила своє представництво в Україні - спочатку з пейджерами, в 95-му з’явилися перші телефони, а потім компанія закрила своє представництво. А хмельницька «Мотор’ролла» як була, так і залишилася (сміється-прим.автора). У 95-му був перший виїзд за межі Хмельницького в Севастополь, там був всеукраїнський фестиваль, де ми познайомилися зі всіма, з ким тільки можна було. Це були перші, справжні емоції. До сцени нас готував Андрій, який потім став відомим співаком як ЕL-Кравчук, боролися як конкурсанти разом з Наталкою Могилевською та іншими учасниками. І з тих пір ми були вже відомі для київської тусовки, в нас почалися взаємодія з київськими продюсерами.

Пісня „8-ий колір” є найрозкрученішою, найзатребуванішою на всіх Ваших концертах. Яка історія її створення?

- Ми мали випустити свій третій альбом, який називається «…шо кому не ясно?». Він вже був готовий і ми з хлопцями та з менеджментом зібралися у Києві, де працювали. Вони послухали й сказали «все, кльовий альбом, але треба ще якусь «зацепку» зробити. Взагалі вихід нового альбому - це інформаційний привід, його треба підкріпити чимось бомбовим, потужним, а в нас нічого не було. Хоча пісня «А Я Собі Гуляв» з Олегом Скрипкою записаною та пісня «Ой, вогонь горить» вони вже були заявлені, ми їх вже прокрутили по радіо, телебаченню. І тоді буквально за день зліпили пісню «8-ий колір», потім я під’їхав в продакшин до одного гурту, зараз він називається «Карпа», музиканти цього проекту мають свою студію в Києві. Вони допомогли зробити аранжування, і ми зробили пісню. Вона допомогла нам тоді продати альбом. І заявила про нас як музичну одиницю не лише на Україні, а й закордоном. Багато було переглядів в Інтернеті. На сьогоднішній день можу сказати, що її безліч разів крутили і на американських та інших радіостанціях світу. З тих пір вона є фінальною піснею наших концертів. Більше того, в нас існує декілька програм виступу в різних напрямках, але ця пісня має прозвучати, інакше нас просто не відпускають зі сцени.

На підтримку успішного гурту йде чимало коштів. Хто допомагає?

-Меценатів немає. Заробляємо самі. Дуже часто буває, що заробляємо не пов’язуючи це з діяльністю гурту. Записи, зйомки, обладнання -  все коштує дуже багато грошей. Я на сьогоднішній день маю практику продюсування, це приносить певний дохід, частина з якого йде на розвиток гурту. Адже гурт - це те, що дозволяє почуватися в цьому житті більш-менш комфортно, не зважаючи на суспільні умови.

Ви трохи більше шести років жили на два міста, яким був цей період Вашого життя?

- Скажімо починаючи десь з 1997 року я почав жити між двох яскравих міст Хмельницький та Київ. У Хмельницькому - наша база безпосередня, а от Київ це медіа -центр. Потім мене запросили працювати продюсером на фестивалі «Червона рута», я представляв хмельницький регіон і тоді ж отримав першу пропозицію попрацювати з співачкою Юлією Лорд. Я перед тим мав декілька практик сесійних, в основному - це студійна робота, але почали запрошувати й на сцену. Близько року, ми об’їздили всю Україну «плотненько» попрацювали. З тих часів я однією ногою був в Києві. Свого житла я ще не мав, жив у свого друга, царство йому небесне, Ігоря Пелиха. Він надавав мені ключі від своєї квартири, його там практично не було. Ігор був настільки креативною і продуктивною людиною, що заїжджав зранку помитися, переодягнутися та біг далі. Він продюсував купу різноманітних проектів. Це було протягом року… Потім  я повернувся до Хмельницького, де гарно попрацював в штаті обласної телерадіокомпанії. І там засів.

Вас оточує багато творчих людей. Чи можете Ви з впевненістю сказати, що маєте справжніх друзів?

-З Сашком Положинським товаришую з гурту «Тартак». Це дружба перевірена роками. Дуже часто, коли він проїжджає через наше місто, ми зустрічаємося, йдемо в кафе на каву. Інші музиканти, хто мене знає, якщо потрібно вирішити якісь питання в Хмельницькому, то звертаються. Вони знають, що в будь-який час можуть зателефонувати й я надам інформацію. Теж саме, якщо й мені треба вирішити питання наприклад в Харкові або Полтаві. Це дружба, але вона якась специфічна. Ми не ходимо один до одного в гості, ми бачимося раз на рік.

Розкажіть про свою сім’ю, дружину та доньку...

- Ми з дружиною Анною вже 19 років разом… Все відбувалося паралельно з початком моєї музичної кар’єри, коли ми приїхали з фіналу всеукраїнського фестивалю «Червона Рута 95» з Севастополя. Ми були знайомі до того, але почали розвивати наші стосунки пізніше. В цьому році нашій донечці - Поліні буде 10 років. Вона займається в школі мистецтв, гарно декламує вірші, часто бере участь в різних конкурсах. Дружина займається перукарським мистецтвом, професіонал своєї справи.

Чи вважаєте себе щасливим і чи багато Ваших мрій вже здійснилося?

- Щастя… Якби я знав, що воно таке. Це, напевне, такий баланс, де хорошого більше, ніж поганого. В такому стані я буваю. Сказати, що цей стан постійно, ні. Це тільки ідіот постійно щасливий (сміється-прим.автора)…Життєвий цикл моїх мрій вже закінчився. А якщо в загальному, для всіх, то, звичайно, що я хотів би, щоб люди в нашій країні стали жити краще! Добра всім.

Досьє:

Сергій (Сєня) Присяжний

Народився 16 вересня1973 року в Ізяславі

Одружений, має доньку

Книги: Останнім часом книжки по соціології

Девіз: якщо мене помітив ворог - я бігти не буду.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.