«Там всім страшно, але хто, якщо не ми». Історія загиблого на війні морпіха Володимира Кремінського

• Він завжди приймав рішення сам та діяв так, як вважав за потрібне.

• 24 лютого сам пішов до військкомату.

• Під час боїв Володимир виносив поранених та загиблих.

• Його не стало минулого місяця, 29 серпня.

Від початку повномасштабного російського вторгнення загинули понад 80 мешканців Хмельницького. Серед них — 28-річний матрос Володимир Кремінський, якого не стало 29 серпня. Журналіст vsim.ua поспілкувався з сестрою загиблого Анною Яцишеною. Розповідаємо історію героя, який поліг у битві за Україну.

Володимир Кремінський родом із Хмельницького. Тут же він і навчався у школі до 8 класу. Анна Яцишена пригадує — Володимир змалечку був цікавий до всього, а особливо до техніки. Зокрема, любив розбирати різні прилади, аби дізнатися, що у них всередині.

— Відеомагнітофон він колись розібрав, бо йому було просто цікаво, що там всередині і йому потрібен був моторчик для машинки. Він розібрав відеомагнітофон, потім вже цей муляж відеомагнітофона склав, поставив на місце і всі ходили й думали, що магнітофон в справності, хоча насправді всередині там вже нічого не було. Він вже дістав все, що йому було потрібно, там вже машинка запускалася, там вже якийсь вертольотик літав, зліплений незрозуміло з чого. Мама з татом явно не зраділи, коли побачили, що відеомагнітофон вже порожній всередині, але йому було цікаво, — згадує Анна.

Та й загалом у Володимира все викликало інтерес — він любив за всім спостерігати:

— Йому було все цікаво — як горить папір, як скрутити, зліпити, скласти, як буде плисти по воді, що буде відбуватися в тому або іншому випадку, взагалі. В дитинстві йому треба було поекспериментувати, — розповідає сестра.

У 8 класі Володимир вирішив вступати до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Рідні були здивовані, адже школярі зазвичай вступають до інших закладів або після 9, або після 11 класу. Та Володимира вже було не спинити:

— Він взагалі з маленького, наскільки ми пам’ятаємо, коли в нього якесь рішення в голові виникало, його вже ніхто не міг зупинити, —  розповідає сестра.

Мама і тато Володимира, до слова, теж були військовими. Сам Володимир таки вступив до ліцею та провчився там три роки. Специфіка навчання полягала у тому, що шкільна програма поєднувалася з військовим розпорядком дня та військовою й спортивною підготовкою. Володимир розповідав — «ми прокидаємося під підйом, засинаємо під відбій».

Рідні очікували, що після закінчення навчання Володимир вступить до військового вишу. Але він вирішив інакше — подав документи до Одеської академії зв’язку на напрям «радіомеханіка». Отримав бюджетне місце та провчився там два роки.

Після цього він повідомив батькам — іде в армію. 

—  Знову ж таки, для нас це було великим відкриттям, тому що він нікому не казав про своє рішення. От він вирішував, і він робив. На той момент нам здавалось, що це якось нелогічно, взагалі нелогічно, але для нього це було важливо, і він робив так, як він вважав, що воно має бути, —  розповідає Анна.

В Одесі Володимир пішов на строкову службу, відслужив її, а після цього вступив до Вінницького національного технічного університету на напрям «автомобільний транспорт».

— У нього взагалі руки стояли до того, щоб щось зробити, скрутити, відремонтувати. Він з дитинства такий був, що він вдома міг щось десь таке зробити — машинку одну розібрав, з однієї зробив зовсім іншу, там вже щось світиться, там вже щось мигає, і це було так з самого дитинства.

Вже під час навчання у виші Володимир почав працювати у європейській мережі «Liqui Moly», яка виробляє мастила для авто. Згодом разом з кількома іншими товаришами Володимир відкрив власну СТО. Все це тривало до 24 лютого.

Того ж дня, коли почалося вторгнення, Володимир поїхав до вінницького військкомату. 25 лютого о 8-ій ранку його вже забрали до війська. Спершу Володимира відправили на Придністровський напрям прикривати кордон. Тоді очікували, що напад буде ще й звідти. Минуло кілька тижнів, і Володимир написав рапорт з проханням перевести його в бойову частину.

Відтак його перевели у Миколаїв. Він служив на посаді стрільця-санітара у морській піхоті. У липні був поранений та отримав контузію, лікувався в Одесі. Анна з мамою відвідували його під час лікування.

— Я якось із ним говорила і кажу — «Ти ж вже когось виносив?» Він каже — «Так, вже виносив і поранених, і загиблих наших хлопців виносили». І ми з мамою питаємо — «Тобі не страшно?» Він каже — «Там всім страшно, але хто, якщо не ми». Ми його питали, може якось перевестися назад, на якусь небойову посаду, ти ж бачиш, які можуть бути наслідки. Він казав — «там б’ють наших дітей, ви що, мені пропонуєте сісти й стерегти вас у 28 років? Хто, якщо не я? Хлопці, які мають по двоє-троє дітей? Прийміть моє рішення. Я вирішив, що я маю бути там».

Поки мама та сестра намагалися відмовити Володимира від того, щоб він їхав на передову, батько поставився до цього з розумінням. Він, до слова, воював ще з 2014 року та виходив з Дебальцевського котла на початку 2015-го.

— Він розумів наслідки, які можуть бути, але підтримував Вову, він розумів його, як чоловіка. Він не казав «так, ти молодець, ти маєш туди піти», але він і не казав, що ні, тобі там не місце. Він знав, що це його рішення, і він його просто приймав таким, як воно було, — згадує сестра.

Після лікування Володимир повернувся на службу у свою частину.

— Він завжди був такий у своїх рішеннях. Якщо він сказав, що він щось зробить, ми знали, що це буде до кінця, і не має значення, в чому це було питання. Він таким справжнім був чоловіком, на якого точно можна було обпертися, як у фізичному, так і в моральному плані. Він був сонячним, яскравим і надійним чоловіком і захисником, — розповідає Анна.

Загинув Володимир Кремінський 29 серпня на херсонському напрямку. Поховали його 20 вересня на Алеї слави у мікрорайоні Ракове. 23 вересня військовому надали звання почесного громадянина Хмельницької міської громади.

Читайте також:

• Пережив тортури і теракт в Оленівці. Мама полоненого «азовця» просить врятувати сина

• Хмельницький прикордонник, звільнений з російського полону, приїхав на військову присягу сина (ВІДЕО)

• «Він дуже любив небо»: історія загиблого в Ізюмі льотчика зі Старокостянтинова

• Льотчик і батько двох дітей загинув на Київщині. Йому не дали звання Героя

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.