«Там всім страшно, але хто, якщо не ми». Історія загиблого на війні морпіха Володимира Кремінського

Дмитро КАРДАШ

Тут і далі — фото, надані Анною Яцишеною

Він завжди приймав рішення сам та діяв так, як вважав за потрібне.
24 лютого сам пішов до військкомату.
Під час боїв Володимир виносив поранених та загиблих.
Його не стало минулого місяця, 29 серпня.

Від початку повномасштабного російського вторгнення загинули понад 80 мешканців Хмельницького. Серед них — 28-річний матрос Володимир Кремінський, якого не стало 29 серпня. Журналіст vsim.ua поспілкувався з сестрою загиблого Анною Яцишеною. Розповідаємо історію героя, який поліг у битві за Україну.

Володимир Кремінський родом із Хмельницького. Тут же він і навчався у школі до 8 класу. Анна Яцишена пригадує — Володимир змалечку був цікавий до всього, а особливо до техніки. Зокрема, любив розбирати різні прилади, аби дізнатися, що у них всередині.

— Відеомагнітофон він колись розібрав, бо йому було просто цікаво, що там всередині і йому потрібен був моторчик для машинки. Він розібрав відеомагнітофон, потім вже цей муляж відеомагнітофона склав, поставив на місце і всі ходили й думали, що магнітофон в справності, хоча насправді всередині там вже нічого не було. Він вже дістав все, що йому було потрібно, там вже машинка запускалася, там вже якийсь вертольотик літав, зліплений незрозуміло з чого. Мама з татом явно не зраділи, коли побачили, що відеомагнітофон вже порожній всередині, але йому було цікаво, — згадує Анна.

Відео дня

Та й загалом у Володимира все викликало інтерес — він любив за всім спостерігати:

— Йому було все цікаво — як горить папір, як скрутити, зліпити, скласти, як буде плисти по воді, що буде відбуватися в тому або іншому випадку, взагалі. В дитинстві йому треба було поекспериментувати, — розповідає сестра.

У 8 класі Володимир вирішив вступати до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Рідні були здивовані, адже школярі зазвичай вступають до інших закладів або після 9, або після 11 класу. Та Володимира вже було не спинити:

— Він взагалі з маленького, наскільки ми пам’ятаємо, коли в нього якесь рішення в голові виникало, його вже ніхто не міг зупинити, — розповідає сестра.

Мама і тато Володимира, до слова, теж були військовими. Сам Володимир таки вступив до ліцею та провчився там три роки. Специфіка навчання полягала у тому, що шкільна програма поєднувалася з військовим розпорядком дня та військовою й спортивною підготовкою. Володимир розповідав — «ми прокидаємося під підйом, засинаємо під відбій».

Немає опису.

Рідні очікували, що після закінчення навчання Володимир вступить до військового вишу. Але він вирішив інакше — подав документи до Одеської академії зв’язку на напрям «радіомеханіка». Отримав бюджетне місце та провчився там два роки.

Після цього він повідомив батькам — іде в армію.

— Знову ж таки, для нас це було великим відкриттям, тому що він нікому не казав про своє рішення. От він вирішував, і він робив. На той момент нам здавалось, що це якось нелогічно, взагалі нелогічно, але для нього це було важливо, і він робив так, як він вважав, що воно має бути, — розповідає Анна.

В Одесі Володимир пішов на строкову службу, відслужив її, а після цього вступив до Вінницького національного технічного університету на напрям «автомобільний транспорт».

— У нього взагалі руки стояли до того, щоб щось зробити, скрутити, відремонтувати. Він з дитинства такий був, що він вдома міг щось десь таке зробити — машинку одну розібрав, з однієї зробив зовсім іншу, там вже щось світиться, там вже щось мигає, і це було так з самого дитинства.

Вже під час навчання у виші Володимир почав працювати у європейській мережі «Liqui Moly», яка виробляє мастила для авто. Згодом разом з кількома іншими товаришами Володимир відкрив власну СТО. Все це тривало до 24 лютого.

Того ж дня, коли почалося вторгнення, Володимир поїхав до вінницького військкомату. 25 лютого о 8-ій ранку його вже забрали до війська. Спершу Володимира відправили на Придністровський напрям прикривати кордон. Тоді очікували, що напад буде ще й звідти. Минуло кілька тижнів, і Володимир написав рапорт з проханням перевести його в бойову частину.

Відтак його перевели у Миколаїв. Він служив на посаді стрільця-санітара у морській піхоті. У липні був поранений та отримав контузію, лікувався в Одесі. Анна з мамою відвідували його під час лікування.

— Я якось із ним говорила і кажу — «Ти ж вже когось виносив?» Він каже — «Так, вже виносив і поранених, і загиблих наших хлопців виносили». І ми з мамою питаємо — «Тобі не страшно?» Він каже — «Там всім страшно, але хто, якщо не ми». Ми його питали, може якось перевестися назад, на якусь небойову посаду, ти ж бачиш, які можуть бути наслідки. Він казав — «там б’ють наших дітей, ви що, мені пропонуєте сісти й стерегти вас у 28 років? Хто, якщо не я? Хлопці, які мають по двоє-троє дітей? Прийміть моє рішення. Я вирішив, що я маю бути там».

Поки мама та сестра намагалися відмовити Володимира від того, щоб він їхав на передову, батько поставився до цього з розумінням. Він, до слова, воював ще з 2014 року та виходив з Дебальцевського котла на початку 2015-го.

— Він розумів наслідки, які можуть бути, але підтримував Вову, він розумів його, як чоловіка. Він не казав «так, ти молодець, ти маєш туди піти», але він і не казав, що ні, тобі там не місце. Він знав, що це його рішення, і він його просто приймав таким, як воно було, — згадує сестра.

Після лікування Володимир повернувся на службу у свою частину.

— Він завжди був такий у своїх рішеннях. Якщо він сказав, що він щось зробить, ми знали, що це буде до кінця, і не має значення, в чому це було питання. Він таким справжнім був чоловіком, на якого точно можна було обпертися, як у фізичному, так і в моральному плані. Він був сонячним, яскравим і надійним чоловіком і захисником, — розповідає Анна.

Загинув Володимир Кремінський 29 серпня на херсонському напрямку. Поховали його 20 вересня на Алеї слави у мікрорайоні Ракове. 23 вересня військовому надали звання почесного громадянина Хмельницької міської громади.

Немає опису.