Замість «Привіт» — «Слава Україні!» Історія 37-річного танкіста зі Смотрича

Олена Кошарська

Тут і далі фото зі сторінки Кам'янець-Подільської міської ради

Його позивний “Матрос” і до війни він був у Чехії.
Там одружився на виховував маленького сина.
А 24 лютого приїхав додому — захищати свою країну.
Павло отримав серйозні поранення, і попри те, що не одужав, рветься на фронт до побратимів.

Павло родом з мальовничого міста Смотрич, що на Кам’янеччині. Та останні декілька років разом із дружиною Шаркою та сином Данилом проживав у Чехії. Працював водієм-навантажувачем на заводі BMW.

Війна змусила 37-річного чоловіка повернутися в Україну. Історію Павла та його розповіді про бойових побратимів, множинні поранення, цивільне життя розповіли в Кам’янець-Подільській міській раді.

Приїхав бити ворогів

24 лютого Павло був у Чехії. Та почувши про війну, не роздумуючи, вирішив повернутися до рідного дому. Поки що сам. Аби потім, після перемоги, таки втілити давню мрію в життя – показати своїй родині Україну.

Відео дня

А вже в травні отримав поранення на Луганщині.

— Це сталося в травні минулого року, біля Попасної. Нас підбили в танку. Мені так обпекло очі, що декілька днів не міг бачити. Все тіло було в дрібних осколках. У руці – дві наскрізних дірки. Два уламки витягнули з грудей, але один залишився. В той момент взагалі нічого не відчував, не було болю, не було зовнішніх відчуттів. Але медики мене «витягнули», — згадує “Матрос”.

Після того він чотири місяці провів у різних госпіталях – в Луцьку, Хмельницькому. Тоді ще на 5 місяців повернувся на передову.

— Оце ж зараз у мене саме закінчилася відпустка, їду назад – до побратимів, на першу лінію. Командування каже, що будемо отримувати серйозну техніку і хоче мене знову в танк посадити. Я хоч і обмежено придатний до військової служби, але в тилах сидіти не буду, — додає військовий.

У мерії зазначають, що в армійські часи Павло служив у 300-му навчальному танковому полку в Десні Чернігівської області. Закінчував строкову службув селі Перевальному, в Криму.

У 2014-му він потрапив у третю хвилю мобілізації. Через два роки отримав державну нагороду — орден «За мужність» III ступеня, а нещодавно ще один – «За мужність» II ступеня.

По телефону військовий розповів які умови на передовій, чи часто вдається зв’язатися із рідними та з яким настроєм повертається до побратимів. Подаємо у вигляді розмови:

Як тримаєте бойовий дух, ви і ваші товариші?

— Хлопці мої – круті, нічого не бояться, підтримують один одного, як і має бути. Було приємно, коли вони зраділи моєму поверненню після поранення. Ми в той день втратили 7 екіпажів – більш, ніж половину. Мій уцілів. Танк ми наш теж вивезли, хоча він горів. Але з настроєм у нас все нормально. Замість «привіт» завжди кажемо: «Слава Україні».

В яких побутових умовах живете?

— Як я кажу – all inclusive. Живемо в бліндажах, світло і вода є. Стараємося хлопців забезпечувати всім необхідним. Їздимо навіть на сєпарських машинах, які захопили. В 15-му умови були гірші.

Часто телефонуєте рідним?

— Мобільний зв’язок є частково, з інтернетом ситуація трохи краща. Інколи через поставлені задачі декілька днів немає можливості сконтактувати з близькими. Тому телефонуємо за кожної нагоди, щоб хоча б повідомити, що все гаразд. 17 років тому в автомобільній аварії в Криму загинув мій старший брат (він закінчував там інженерний інститут). Відтоді намагаюся мамку оберігати від поганих новин. Вона переживає, звичайно. Але до моєї служби ставиться більш-менш нормально. Деталей я їй не розповідаю. Просто кажу, що перебуваю в тилу.

Бракує ротацій?

— Зараз ми робимо не те, що хочеться, а те, що треба. Звичайно, дуже кортить побачитися з родиною. Малому – три роки. Якраз такий цікавий період, він росте, вчиться чомусь новому. Душа тремтить, коли спілкуюся з ними по телефону. Але також я люблю своїх товаришів, Україну. Не можу її залишити, не можу бачити, як вона стікає кров’ю…

Що можете сказати про ворога?

— Безмозкі. Не треба було лізти до українців – тепер згинете всі до одного!

Як із внутрішніми, психологічними, травмами воїнів?

— Вони є і їх дуже багато. Особливо коли хлопці приїжджають з самого пекла, коли по 9 місяців не бачили «білого світу». Тому намагаємося їх підбадьорювати, підтримувати морально, надавати відпустки.

Які враження у вас про Кам’янець після фронту, про цивільних?

— Одне можу сказати: люди як жили, так і продовжують жити, працювати, займатися своїми справами, волонтерити. Зовсім інше життя, ніж там. Але це нормально для тилу.

З яким настроєм повертаєтеся?

— Із настроєм — захищати незалежність держави. За цей рік українці почали більше допомагати один одному, ми стали набагато чутливішими, але й сильнішими. Ми обов’язково виграємо цю війну. Наші діти, як і раніше, будуть ходити до школи, ми — розбудовувати країну. Бабуся дружини в Чехії каже: «Відвірви путіну голову і привези мені. Я знаю, що з нею зробити». Більшість країн змінили своє уявлення про бункерного карлика і росію. Увесь світ нам допомагає. Навіть Байден ото не побоявся приїхати до нас.

Після перемоги Павло мріє повернутися назавжди в Україну. І щоб його син побачив бабусю.

— Тут дім моїх прабабусі та прадідуся, який я не буду продавати і який стараюся всіма силами підтримувати. Україна — це моя Батьківщина. За неї і боремося! — підсумовує захисник.

Читайте також:

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.