“Обіцяв бабусі, що не піде на війну”. Історія військового з Нетішина Василя Войцеха

Олена Кошарська

Тут і далі фото зі сторінки "Енергоатома" та Верховної Ради України

Василь Войцеховський родом із Нетішина.
Він пройшов АТО та ООС, служив в “Азові” разом із Калиною та Редісом.
А торік на війні потрапив під обстріл та втратив стопу.
Незважаючи на це, командир «Войцех» каже, що «сьогодні ти або в ЗСУ, або для ЗСУ, іншого вибору немає!».

Василь Войцеховський — громадський активіст, учасник АТО та колишній командир добровольчого формування Нетішинської територіальної громади. З перших днів повномасштабної російсько-української війни – він на передовій.

Та ще задовго до 24 лютого він почав воювати з росіянами. Для Василя Войцеховського війна розпочалася дев’ять років тому. Коли пішов на фронт добровольцем одразу після Революції гідності й першого удару росіян по незалежності України – Крим, Донбас... Серце краялось, адже вдома залишилися дружина із сином та п’ятимісячною донечкою, батьки, родина. Але інакше Василь не міг, розповідають у “Енергоатомі”.

Відео дня

Служба в “Азові”

Впродовж трьох років, із 2014-го по 2017-й, Василь боронив країну. Служив у добровольчому полку спецпризначення «Дніпро-1», пліч-о-пліч з відомими командирами Юрієм Березою, Святославом Паламарем («Калиною») та Денисом Прокопенком («Редісом») був в «Азові».

Побратими даи йому позивний «Войцех». Але після поранення нетішинець був змушений звільнитися, щоб відновити здоров’я.

— Та вже тоді він розумів: наступний бій – питання часу, бо «споконвіку нам доводиться боронити себе від поневолювачів, а московити – то найбільші загарбники» і вони не відступлять, — пишуть енергетики.

Поки тривало лікування, Василь повернувся до сім’ї, мирної роботи, хобі. Вже понад десять років він захоплюється військовою реконструкцією історичних подій, зокрема займається відновленням бойових баталій Другої світової. Тому тема війни проходить повз життя нашого героя вже тривалий час. А восени 2021 року він працевлаштувався на Хмельницьку АЕС – у загін відомчої воєнізованої охорони.

Очолив роту

24 лютого 2022 року росія почала повномасштабне вторгнення. Василь Войцеховський вирішив знову йти добровольцем на фронт. Проте побратими вмовили підготуватися до можливих воєнних дій у тилу. Ввечері того ж дня для патрулювання міста він організував мобільну групу з 20 осіб. Згодом згуртувалися у взвод, далі роту, і «Войцех» її очолив.

— Ми тоді зрозуміли, що потрібно бути готовими до можливих боїв, бо війна торкається усіх. І тут важливо не розгубитися, бути зібраними, вміти надати медичну допомогу собі та ближньому, вміти поводитися зі зброєю, не панікувати й чітко виконувати команди під час евакуації... Такі формування мотивують і гуртують людей. Це вкрай необхідно і під час війни, і у мирному житті важливо, — каже нетішинець.

Наїхав на міну і потрапив під обстріл

Першого серпня минулого року Василь Войцеховський вкотре мобілізувався. Зі сформованим на полігоні під Києвом своїм підрозділом його направили на Запорізький напрямок.

Через місяць, 1-го вересня, коли донечка «Войцеха» Улянка пішла до школи, він під час штурму одного із селищ потрапив під артилерійський обстріл. Ухиляючись від огню, наші бійці наїхали на протитанкову міну – і під бойовою машиною здетонувало близько шести кілограмів тротилу. Побратими вижили, а земляк важко травмувався.

Василь встиг накласти турнікет на ногу та покликати на допомогу побратимів і втратив свідомість. А ще — багато крові та стопу. Однак, лишився живим – і медики дали йому шанс на життя.

Орден “За мужність”

Героя підтримували дружина, родина та друзі. Коли він перебував на лікуванні в Київському військовому шпиталі, до нього з іменним подарунком – годинником – та грамотою завітав голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук. А згодом нагородили орденом ІІІ ступеня «За мужність».

Василь зізнається, що повсюдно відчуває захист свого янгола-охоронця. Каже, то бабуся Марія Володимирівна оберігала його – спочатку на землі, а потім і з небес – та допомогла вижити.

— Пам’ятаю, одного разу в Пісках військовий капелан, благословивши нас, попросив мене залишитися. І сказав, що навколо мене ніби якась надзвичайна аура, наче оберіг із молитви. Це, каже, за тебе якась старенька людина віддано молиться. А я знав: це моя бабця. Відчував це щоразу, як кулі пролітали повз мене. Коли бабусі не стало, теж зрозумів, що мій земний ангел-охоронець і з неба продовжує мене захищати. Лише не дотримав своєї клятви перед нею, що більше не піду на війну. Але вірю, вона мені пробачить, – ділиться сокровенним «Войцех».

Він переконаний, що сьогодні ти або в ЗСУ, або для ЗСУ, іншого вибору немає. Зараз командир «Войцех» відновлюється в реабілітаційному центрі, вчиться ходити з протезом, малює картини, ліпить із глини та мріє.

Про спокій біля лісового озерця з вудочкою. Про те, щоб мати змогу якнайбільше приділяти уваги своїм дітям – Владиславу та Уляні. Про спокій та щастя дружини Світлани, батьків. Та найбільше – про Перемогу, без якої всі мрії не матимуть сенсу…