Олена Леонова: Мені для щастя треба відкрити вночі очі і побачити зорі

Солістка обласної філармонії, лауреат національного та міжнародного конкурсів Олена Леонова відома як в Україні, так і за її межами. Талановита співачка, любляча мати та дружина і просто неймовірно приваблива жінка поділилася з читачами «ВСІМ» секретом щастя

Журналісти газети «ВСІМ» зустрілися з артисткою в стінах її рідної філармонії в перерві між виступами, адже графік у Олени Леонової дуже щільний.

Музичне дитинство

Дитячі роки Олени Леонової проходили в Білогір’ї. Зростала в співочій родині музикантів.

Відео дня

Коли сім’я Олени переїхала в село Маків Дунаєвецького району, то неподалік жили її родичі. - Ми дуже часто зустрічалися і в чотири голоси співали українських пісень, це були просто хвилини щастя. Мій батько, тітка і дядько тоді працювали в музичній школі, а мама була музичним керівником в дитячому садку.

Надзвичайно яскраві враження з дитинства артистки залишилися також від старої радянської радіоли.

- Коли мені було три-чотири роки, батьки купили радіолу, а там такі яскраві вогники з шести кольорів, я сиділа в батька на руках і спостерігала за їхнім мерехтінням. А коли грала музика, це були для мене щасливі миті, – каже Олена Володимирівна. – Ну що в нас в ті часи  ще було? Пам’ятаю, як по телевізору часто крутили класику. Воно й не дивно, адже транслювалися всього два канали. Як тільки звучав балет, я вже стояла на пальцях, показувала пластику, немов справжня балерина. Я тоді дуже багато танцювала. І знайомі говорили моїй матері: «Подивися, не загуби дитину, не загуби талант, можливо, її варто віддати в балетну школу». І мама десь років в п’ять-шість мене запитувала: «Лєночка, може, ти хочеш танцювати?». А я кажу, розуміючи весь трагізм ситуації: «Вони не можуть їсти ні котлет, ні ковбаси». Я на такі жертви не була готова, це вище моїх сил – відмовитися від такої смакоти (сміється - прим. авт.).

В шість років Оленка стала другою матір’ю для свого молодшого братика.

- Тоді, як всі діти гралися, я прала братикові пелюшки, варила манні каші, - ділиться спогадами співачка. - Тоді не було таких тривалих декретних відпусток і моя мама майже одразу вийшла на роботу. Я малого постійно «таскала» поперед себе. Мама, коли приходила, цікавилася: «Ти його брала на руки?». Ні, не брала, а що було казати... Декілька разів він навіть носа розбивав через мене, так ми з ним гралися в піжмурки, й постійно любили бігати.

Жіноче щастя

Шкільні роки Олени також активно проходили в музиці.

-У нас тоді було вокальне тріо, ми співали під баян різних пісень,- пригадує артистка. - Мій батько був його керівником. А оскільки я любила інтонаційно вибудовувати акорди, то всю «чорнову» роботу, як правило, я тягнула на собі. Ми тоді взяли перше місце на конкурсі «Золоті кларнети», який проводився в Хмельницькому. І я так пам’ятаю, коли ми приїжджали в філармонію. Органний зал тоді був пустий – це було фойє. Я ходила там, і в мене аж серце завмирало від цих колон, люстр, і я не могла вийти з цього фойє, ніби відчувала, що в майбутньому я тут дуже часто маю співати. В мене був такий душевний трепет – це дійсно неповторні відчуття.

Як пригадує співачка, вона була дуже яскрава, виступаючи на сцені, в класі ж була скромна і відкрита, і весь час давала однокласникам списувати. А у старших класах дуже полюбляла ходити на дискотеки у клуб.

- В мене не було ніколи ніяких компаній, хлопців, - каже співачка. - Лише декілька разів хтось поривався дуже настирливо провести додому після дискотеки. Коли я танцювала – це було щастя. Я думала: як же буде, коли я виросту і не стане  дискотек? Як жити? Так я зростала… А потім було Хмельницьке музичне училище імені Заремби, я зараз там працюю.

Згодом в житті дівчини була Київська консерваторія. Саме там Олена познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Сергієм Леоновим.

- Уявіть собі перший курс консерваторії. Всі хлопці, яких дуже багато, одразу дивляться на нових дівчат. Я дала їм зрозуміти, що мене це не цікавить, тому що на то час я зустрічалась з хлопчиком, який служив в армії. Я всіх розігнала, а мій майбутній чоловік Сергій каже: «Ну  що тут такого страшного, якщо ми підемо з тобою на каву чи сходимо в кіно?» Я думаю – дійсно, якось це не по-дорослому зовсім не спілкуватися з іншими. Тим більше, що людина цікава, ерудована. Він надійний, відповідальний – риси, що для чоловіка ну просто необхідні. І, разом з тим, він сильний – там, де треба, він може відстояти, абсолютно не боячись. Спочатку я ніяк не могла запам’ятати, чи він Леонов, чи він Леонтьєв. Весь час плутала, але йому того не говорила. Я була вихована дівчинка (сміється -прим.авт.). Ви знаєте, в моєму житті фактично ні з ким не було зустрічей з квітами і з цукерками. Ні разу в житті я не ходила на побачення. Мої побачення – це студентські щоденні зустрічі в консерваторії. Я саме так і відчула, що це моя людина. Це жіноча інтуїція чи це якесь провидіння – так мало бути. І в нас з ним півроку був саме такий, дружній період спілкування. А потім якось все закрутилося. Коротше, через рік ми вирішили одружитися. Гуляли весілля два дні в Макові, гостей чоловік 280 було. Потім в нас народився син Віталій.

Пережили складнощі

Молодому подружжю запропонували роботу в Хмельницькому музичному училищі.

- Звільнилася посада викладача по класу бандури та потрібен був диригент для симфонічного училищного студентського оркестру. Ми й погодилися. Міська влада дала нам в комунальній квартирі одну кімнату. Паралельно з училищем з 1992 року ми з чоловіком прийшли працювати в філармонію. Створився камерний оркестр, Сергій був його засновником і керівником, а я була солісткою оркестру. І скільки я пам’ятаю, він щовечора, щоночі від руки писав ноти, розписував твори, оскільки не було матеріалу для роботи. Так проходили роки…

Як і для багатьох українців, 90-ті роки для сім’ї Леонових були нелегкими, доводилося багато працювати й довго не отримувати зароблені кошти.

- Нам давали один раз на півроку зарплатню. І для того щоб якось втриматися «на плаву», мої колеги створили такий невеличкий колектив, який називався «Альфреско». Ми почали їздити за кордон на місяць, на півтора, в основному у Францію, була ще Німеччина. Привозили якісь кошти, і за це жили наші сім’ї, тому що в нас були такі ситуації, що картоплю мати давала, а олії, щоб її посмажити, не було. А ще мене викликали декілька разів до Києва, де ми співали старовинну українську музику Бортнянського. Моя викладач з фортепіано в консерваторії грала на клавесині, інший викладач грав на флейті, була віолончелістка, скрипалька, а я співала.

Робити свою справу

Олена Леонова вважає себе щасливою людиною. У неї є все, про що вона мріяла з дитинства.

- Якщо ти робиш ту справу, яка тобі призначена зверху – вона в тебе гарно виходить. Ти отримуєш від неї задоволення. Я хочу сказати, що мені надзвичайно таланить з колегами і в училищі, і у філармонії, з керівництвом, і просто з оточуючими. От дехто жаліється, що люди навколо лихі, заздрісні, постійно якісь «козні» строять. А я – де не гляну, кругом хороші люди. Можливо, хто що хоче бачити, те бачить... Я іду в училище, займаюсь із своїми студентами – я щаслива від того, що вони в мене є, і від того, що вони такі талановиті… Коли приходжу додому, на мене моє щастя чекає – мій чоловік. У нас загалом музична родина. Син також закінчив Київську консерваторію. Мій брат Віктор Николишин досить відомий композитор на Хмельниччині і не тільки. Він написав більше двохсот дитячих пісень, робить аранжування. Я не уявляю, як можна бути нещасливою, коли мене оточує стільки хороших людей.

Вільного часу в артистки майже немає. Але коли трапляється, надає перевагу відпочинку на природі.

- Нещодавно я жартувала з чоловіком, що, на жаль, уже два роки в мене не було нормальної відпустки, тому що я не відпочивала з наметом на природі. Мені для щастя треба відкрити вночі очі і побачити зорі, якісь зелені дерева над собою, щоб все навкруги шуміло. Це може бути річка, море, все що завгодно, але мені потрібен звичайний туристичний намет, спальник, каремат, природа. Інакше я не розумію відпочинку. А ще іноді в мене бувають жіночі посиденьки. Маю чотири найближчих подруги і ми знаходимо час зібратися разом, або так, щоб один-на-один пошушукатися. Трапляється, що проходить три тижні, а ми не можемо знайти хоча б годину, щоб зустрітися. Але коли ми вже зустрічаємося, то гарно та весело проводимо наші посиденьки.

Олена Леонова, проходячи щодня на роботу, милується небом, привітними людьми, що йдуть назустріч, містом, і просто насолоджується життям.

- Хочу всім хмельничанам побажати, щоб ми жили по європейських мірках. Щоб ми не думали, що нам чогось не вистачає – комусь на хліб, комусь за квартиру заплатити, а комусь поїхати відпочити. Аби ми були вільні в своїх діях, в своїх бажаннях, і щоб рівень нашого спілкування також був толерантним, щоб ми вчились шанувати один одного, не ображати, не гніватись, не нервувати, поступатися в дрібницях. І кожному знайти свій шлях, тому що якщо людина йде саме своїм шляхом, вона радісна та щаслива. А це чи не найголовніше в нашому житті – тішитись та цінувати кожну неповторну мить.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.