«Орків 3 тисячі — нас 56»: історія штаб-сержанта Івана Антонюка із Шепетівки

Тут і далі фото - АрміяInform

• Іван Антонюк — штаб-сержант 36-го окремого стрілецького батальйону. 

• Він воював на Харківщині та Донеччині, зазнав у боях важких поранень. 

• За свою службу отримав «Сталевого хреста» від головнокомандувача Валерія Залужного. 

• Дізнавайтеся як Іван потрапив на війну, що розповідає про бої та чому більше не може піти на передову. 

Сьогодні Іван Антонюк служить інструктором одного з відділів Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А перед цим він захищав Хмельницьку атомну, командував ротою 36-го окремого стрілецького батальйону в Пісках на Донеччині, брав участь у звільненні від окупантів Харківщини. У боях військовий зазнав важких поранень, тож нині продовжує службу в тилу. Його історію розповідає АрміяInform. 

Як Іван Антонюк став командиром роти

Із 2010-го і до 2019-го Іван служив за контрактом в одній з військових частин Національної гвардії України. Він охороняв Хмельницьку атомну електростанцію. Після того, до 24 лютого 2022 року він був приватним підприємцем, мав власний бізнес. Але той день змінив життя кожного українця. 

— Рано-вранці 24 лютого 2022-го, коли з усіх каналів новин по телевізору, на всіх радіохвилях і у соцмережах сповістили, що росія поперла на нас війною, я поспіхом зібрав необхідні документи і сказав дружині: «Скоро буду!». За годину пройшов в Ізяславському ТЦК всі кабінети, медкомісію і ще за дві години був у своїй НГУ-вській військовій формі, чекав подальших розпоряджень і наказів, згадує Антонюк. 

Він прослужив не повний місяць в роті охорони військкомату, а тоді написав рапорт на переведення до будь-якої бойової військової частини. В цей час з «нуля» формувався 36-й окремий стрілецький батальйон.

— «Підеш в наш бат? - запитав мене начальник. - Там командиром твій побратим з нацгвардії, досвідчений офіцер підполковник Ілля Лазарєв!» Я ні миті не сумнівався, погодився. Знав його давно, адже неодноразово проходив різні курси з професійного удосконалення в Золочівському навчальному центрі НГУ, де він служив свого часу. Наступного дня я вже був у пункті постійної дислокації батальйону. Ми радо зустрілися і комбат одразу запропонував очолити взвод. Я погодився за умови, що сам відбиратиму собі бійців. Не минуло й години, як командир викликав до себе і сказав: «…Дозволяю підібрати тобі роту!» Так я став командиром однієї із трьох рот новоствореного батальйону, а точніше, виконувачем обов’язків, бо ж не мав офіцерського звання, — зізнається штаб-сержант.

Перше бойове хрещення

Іван швидко пригадав усе, що знав і чого вчили за роки служби. На початку травня його підрозділ отримав «БР-ку» на виконання бойових завдань на Сумщині. А вже 9 серпня 36-й стрілецький бат із Сумщини перекинули на Донеччину. У ніч з 10 на 11 вони вже були в селі Карлівці, заходили вночі невеликими групами. Вони пригадують, що бойове хрещення було важким. 

— Зі світанком по нас відпрацювала спочатку ворожа бойова авіація, потім арта, танки, міномети. Складалося враження, що окупанти хочуть перевернути землю під нами догори дриґом. До ворога на різних ділянках було від 50 - до 100 метрів. Я прекрасно розумів і знав, якщо ми встоїмо першу добу, то ми триматимемо свої позиції стільки, скільки потрібно буде. З появою перших втрат пішла трохи паніка. Я керував підлеглими, постійно підтримував зв’язок з командирами взводів і відділень в радіоефірі. Напруга була неймовірна, та хлопці почули мене. Ми витримали цей перший, найважчий для психіки людини відрізок - 24 години під шквальним вогнем. Після того ми втрат практично не мали, — розповідає Іван. 

“3 000 орків проти наших 56 воїнів”

Іван Антонюк додає, що ворог здогадувався про ротацію на цій ділянці фронту, окупанти були впевнені, що новеньких, які зайдуть, вони притиснуть добряче, насиплють щедро з арти, танків, мінометів, накриють авіаударами з літаків і вертольотів і все — “наші” втечуть, здадуться або загинуть. 

— За даними радіоперехоплень орків було майже 3 000 проти наших 56 воїнів. 19 днів ми вистояли й поклали чимало кремлівських окупантів, поки нам на заміну не зайшов батальйон однієї із бригад морської піхоти, — каже Антонюк. 

Поки особовий склад роти відновлювався Антонюк ще з трьома бійцями по 10-15 разів на день впродовж 10 діб «шугали» і нищили орків із «Сапога» на тих самих позиціях, де нещодавно тримали оборону.

— Я брав два бандеромобілі. На одному возили станковий протитанковий гранатомет СПГ-9М «Спис», на інший під зав’язку вантажили БК. Морпіхи передавали нам координати скупчення живої сили, техніки, вогневих точок, ми виїжджали на ефективну для роботи відстань, підіймали свій квадрокоптер, завантажували в планшет геодані й нищили окупантів. Не давали їм спокою ні вдень, ні вночі, — згадує командир. 

Бої за Харківщину

На початку вересня 36-му стрілецькому прийшла чергова «БР-ка», і вони відправились на Харківщину. За словами Івана, там все було досить динамічно, результативно та епічно. Спочатку батальйон дійшов до Куп’янська, де з боями простояв тиждень. Рота Антонюка за розпорядженням командирів вищих штабів працювала на підсиленні 92-ї омбр. Складно було вибити ворога і звільнити Куп’янськ-Вузловий. Але вдалося звільнити Дворічну та Кам’янку

— До того, як ми зайняли оборону в селі Кам’янка, воно від 24 лютого жило без єдиного пострілу, без єдиного ворожого прильоту! Я знав, що з нашою тут появою, обладнанням фортифікаційних споруд, будуть прильоти! Ми швидко і чітко організували та провели евакуацією мирних мешканців. Ворог став за річкою Оскіл і почав, в прямому сенсі слова, хаотично «розбирати» Кам’янку! Хтось встиг виїхати, хтось відмовився. Два-три дні, і в селі не було жодного вцілілого будинку, орки розпанахали геть усе, — розказує ротний. 

Багато місцевих, хто відмовився від евакуації, загинули від російських мін і снарядів. А серед місцевого населення були зрадники.

— Один дід ходив-бродив біля однієї з наших позицій. Телефон постійно біля вуха. Я розумію, що покриття нашого мобільного зв’язку немає, є лише російські оператори, наказав затримати його. Приїхав, вітаюся з дідом, питаюся, як його звати, а він мені: «А какіє ви войска, какой мнє флаг вєшать?» Я до телефона, а там всі останні розмови з абонентами, чий номер починається на «+7»… Діду 72 роки. Він як на духу розповів нам куди дзвонив, кому, яку інформацію передавав тощо. За кілька днів, під час чергового артобстрілу, старому відірвало руку. І що ви думаєте, ми не кинули його вмирати, а могли б. Наклали турнікет, передали на евакуацію і його поклали в Харків у лікарню, — додає захисник. 

“Гради” потрапили в бліндаж

Штаб-сержант розповів про жовтневу ніч, коли дістав поранення.

— Ніч з 1 на 2 жовтня, вони нам не давали спокою і ми їм теж добре насипали. Якось пристрілялися вони «Градами» і о 04.45 потрапили в мій бліндаж. Я лиш ліг хвилин як з 10 тому, перепочити надумав. Хлопці кажуть: «Командире, завтра важкий день, поспіть хоча би годинку». Прилетіло з РСЗВ! Моєму водію відірвало уламками ногу, мені осколки потрапило в лікоть, коліно праве око. Від контузії запищало в голові, на ліве око теж не бачив нічого. Витягуйте водія, Богдана. Ті кричать: «У нього ноги немає!» Я кажу, витягуйте його і ногу заберіть. По радіостанції всіх заспокоїв, дав зрозуміти, що живі ми, на зв’язку! — додає командир. 

Він каже, що на військових медиків не розраховували через постійні обстріли. Хлопці йому та водію надали домедичну допомогу, наклали турнікети, зупинили кров. 

— Один з бійців, технік роти, узяв свого «Течика» (VW-T4), погрузив нас в нього і під обстрілами вивіз. Доїхали до безпечного місця, пересадили нас у дві окремі карети швидких і в Харків, у шпиталь. Там таких, як я і Богдан, було багато!.. Нас оглянули, стабілізували, підготовили до транспортування. — пригадує він. 

Далі за ними з Хмельницького приїхав мікроавтобус і евакуював у місцевий шпиталь. Іван не бачив на обидва ока. Праве було пошкоджено уламком, від нього лишилась половина. У лівому поступово, десь на п’яту добу, ледь-ледь починала з’являтися картинка.

— Уламок у правому оці, а точніше у правій частині лобної кістки, лікарі в Хмельницькому дістали. Мене морально готували до видалення решток ока і установки штучного очного яблука. Відправили на консультацію в Одесу, до Інституту очних хвороб і тканинної терапії імені Філатова. Там сказали: «Врятувати око неможливо, та і видаляти не потрібно, воно потрохи приживається, а ми йому в цьому допоможемо. На праве, з часом, будете бачити, як і раніше!». Травматологи з хірургами по шматочках зібрали мій лівий лікоть, прооперували і вилікували коліно, потім я пройшов тривалу реабілітацію, — пояснює Іван Антонюк. 

За висновком військово-лікарської комісії він — обмежено придатний у воєнний час, тому нині служить інструктором у військкоматі. За 4 місяці заново навчився кермувати автівкою та жити повноцінним життям. 

— За можливості зідзвонююся з комбатом, з хлопцями зі своєї роти, які продовжують бити окупанта на передньому краї наших Сил оборони, волонтерю для них, — каже захисник. За свої досягнення на полі бою головнокомандува Валерій Залужний нагородив його орденом “Сталевий хрест”. 

Про що Іван ніколи не забуде

Згадує Антонюк і про те, чого не зможе забути, хоч як би хотів. 

— Донеччина, Піски… Одна з найважчих, найскладніших наших позицій, яку мої хлопці героїчно тримали, ворог ніяк не міг взяти штурмом. Вони навели туди ствольну, реактивну артилерію і мої козаки загинули. Я туди сам, особисто ходив відкопувати їх, бо вважав за свій обов’язок як командира забрати тіла побратимів, аби батьки, дружина, діти мали до кого на могилу сходити. Шукаючи своїх, відкопав ще кілька тіл з підрозділу, який стояв там до нас. Усіх забрали, вивезли, повернули додому, поховали, — розповідає військовий. 

Разом з ти каже, все решта, що не смерть — позитивне. На війні радує й додає сил знищена ворожа техніка, підірвані склади з БК та коли прилітає по скупченню орків. Коли такі моменти вдавалося записати з квадрокоптера на відеокамеру, Антонюк одразу кидав їх комбату і полковнику показуючи: «Ось як ми воюємо! Так ми будемо цю нечисть російську нищити».

Читайте також:

• Із російського полону звільнили ще 44 захисники. Серед них — двоє з Хмельниччини

• “За 4,5 години встановили 730 мін”. Бойові розповіді сапера з Шепетівки

• Хмельницький сапер розповів як розміновує країну за допомогою словацької установки

• “Весілля буде після Перемоги”. Зв’язківець Олександр одружився та пішов на передову

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.