Військовий Олександр Єлін, який отримав 60 поранень, шукає протез, щоб вправлятися з автоматом

Фото зі сторінки 3-ої окремої Залізної бригади і з власного архіву Олександра Єліна.

• Олександру Єліну 23 роки. Чоловік з народження має ваду зору, яка була перешкодою військовій справі. 

• Та він вважав, що зможе рити окопи чи готувати їжу на передовій. 

• Захисник отримав десятки травм, контузій, втратив руку, але попри все — шукає нині протез, аби продовжити бій.

Увечері 24 лютого Олександр здав зміну в м’ясному магазині, а наступного ранку вже стояв у черзі добровольців до територіального центру комплектування та соціальної підтримки в Чемерівцях на Хмельниччині. Його історію розповіли в АрміяInform. 

— Нікому нічого не казав, ні батькам, ні дівчині своїй. Гадаю, що чоловік у свої 22 роки сам повинен ухвалювати подібні рішення. Пішов, написав заяву, пройшов медичну комісію. Переживав, що не візьмуть до війська, — розповів солдат Олександр Єлін

Коли йому виповнилося 18 (6 років тому - ред.) Сашко захотів піти на військову службу за контрактом. Та через вади із зором його визнали непридатним. В Олександра був вроджений змішаний астигматизм обох очей. 

— Я знав, що із введенням воєнного стану і загальної мобілізації через широкомасштабне вторгнення росії маю шанс зі своїм діагнозом усе ж таки стати до строю. А чим мені завадить поганий зір, якщо я маю руки й ноги і можу окопи рити, бараболю чистити чи снаряди підносити. Так я став солдатом стрілецької роти, а через місяць написав рапорт про переведення до бойової військової частини, — додає захисник.

Поранення та контузії

Своє 23-річчя відсвяткував на позиціях наших Сил оборони на Сумщині, в серпні воював у Пісках на Донеччині, де й дістав своє перше поранення. Ворог на День Незалежності України накрив тоді наших козаків мінометами і Олександр зазнав контузії. Отримав важкий уламковий дірчастий перелом правої лопатки, кілька уламків потрапили в потиличну частину голови нижче шолома. 

Та найголовніше — він вижив, підлікувався, повернувся в листопаді до своїх побратимів. Його батальйон тоді вже виконував бойові завдання на околиці села Кам’янка Ізюмського району, це там, де Харківщина межує з Луганщиною, під самим кордоном з рф.

— Усі ті села і містечка, що були під окупацією, ледве дихали, плакала й стогнала земля, здавалось. Московити, тікаючи, руйнували, нищили, підривали все навколо і мінували геть усе. Та все ж я був тоді щасливий, що повернувся до своїх, радів, що знову стискаю в руках автомат і буду бити ворога. Скажи мені хтось до лютого 2022 року, що за тисячу кілометрів від дому, в мокрому окопі чи сирому бліндажі десь на Харківщині, я щиро тішитимусь подібним речам… ні за що б не повірив, — зізнається Олександр.

Як захисник втратив руку

15 грудня 2022 року Олександр із побратимами їхали заготовлювати ліс для обладнання своїх запасних позицій. Того дня у їхній тентований “КамАЗ” влучила ворожа протитанкова керована ракета. Внаслідок цього Сашко поранив ліву руку. Лікарям довелось її ампутувати. Він розповів як це було. 

— Нас перекинули ближче до села Одрадне, на північний захід від Кам’янки. Ми тоді вже робили не першу ходку. Вантажівка була добряче завантажена зрубом. Нас було восьмеро, плюс водій в кабіні. Я стояв у кузові й правою рукою тримався за металеву дугу каркаса. Коли летить постріл танка, арта чи міна, ти чуєш вихід, свист, оцінюєш відстань, розумієш щось, пригинаєшся рефлекторно чи групуєшся. А тут… Ракета йде тихо. Так і прилетіла у двигун. Я лише пригадую різкий звук вибуху, сірий дим перед очима й іскри від розльоту уламків і заліза, — згадує захисник. 

Один побратим загинув на місці. Він був найближче, сидів спиною до кабіни. Решта п’ятеро, і серед них Сашко, зазнали поранень. На щастя, водій вижив, але і його уламками контузило. 

— Коли розсіявся дим, я прийшов до тями. Чую крики: «…Втікай з машини!», адже, як правило, за першим приходом має бути другий. Я зістрибнув і тоді тільки зрозумів, що є проблеми з лівою рукою, бо не слухалась зовсім, з неї лилась кров, лівий бік дуже сильно болів і теж кровив, — додає військовий. 

Захисники перебігли в посадку. Водій КамАЗу оглянув руку хмельничанина, вона висіла на сухожиллях і шкірі. Тож довелось накласти турнікет. Військові пройшли ще 800 метрів і стали чекати на евакуацію. За 20 хвилин приїхав командир роти, і їх повезли у шпиталь у Куп’янськ. 

— Дорогою я зробив невеличкий ковток води і дуже-дуже хотів спати, але хлопці мене весь час підбадьорювали, шуткували, не давали заснути. У шпиталі хірург прийшов, оглянув, каже: «Важко буде, проте намагатимемось врятувати. Тримайся друже». Вже на операційному столі мені сказали, що найпевніше руку не врятують. Я сказав їм: «Ні, то ні! А спати тепер можна? Спи, кажуть мені. Я й заснув», — згадує боєць. 

Сашко отямився вже у клінічному центрі в Харкові. Без руки, з купою шпиць і голок у тілі, трубок у носі, в роті. Лікарі сказали, що він — щасливчик, бо дивом вижив, багато крові втратив. 

— Крім руки, в мене з правого боку 20 на 20 сантиметрів була вирвана рана, уламки в попереку. Один з найбільших уламків зупинився за півтора міліметра від нирки, а інший влетів зі спини через поломану під Пісками праву лопатку і пройшов за кілька міліметрів від легенів. Ні сидіти, ні стояти я не міг. Після операції я ще добу провів у реанімації. У підсумку, я сьогодні маю верхню ліву культю в 6-7 сантиметрів і понад 60 осколків по всьому тілу, — говорить Олександр.

Шукає протез, щоб тримати зброю

Він додає, що скільки житиме, завжди буде пам’ятати, цінувати і дякувати військовим медикам за дбайливе ставлення і небайдужість. Олександр і досі пам’ятає втомлені, важкі, але привітні та добрі очі й теплі руки усіх лікарів і медсестер на різних етапах його евакуації після поранення в серпні — Первомайське, Селидове, Петропавлівка, Дніпро, Хмельницький. Після другого поранення у грудні — Куп’янськ, Харків, Полтава.

— Ви ж уявіть, яке в них навантаження. Вони живуть в операційних, їх чоло ніколи не просихає від краплин поту, руки майстерно роблять свою справу, очі через біль всміхаються, бо знають, що тобі це зараз треба. Наші лікарі-янголи, величезна їм шана і низький уклін! — коментує воїн. 

Нині через два важкі поранення та втрату кінцівки Олександр не зможе продовжити військову службу в бойовій частині, а іншої він не хоче. Він найбільше цінує те, що лишився живим, продовжує будувати плани на майбутнє. 

А разом з тим не полишає надії, що матиме такий протез, який дозволить йому надійно тримати в руках автомат. Каже, що першочерговими для нього завданнями сьогодні є продовження боротьби з російським окупантом. Він постійно підтримує зв’язок зі своїми бойовими побратимами, волонтерить для них. 

Сашко не знітився, не впав у відчай, намагається бути активним, жити звичним життям, їздить за кермом власного авто. Його підтримують батьки, брат, друзі, він продовжує жити зі своєю коханою дівчиною.

— Ніколи не втрачайте надії. І як тільки прийшли до тями після наркозу, намагайтеся все робити самі, не просіть про допомогу! Завжди пам’ятайте, що життя триває, будьте активними! — радить Олександр усім нашим захисникам, які через війну втратили кінцівки і наразі лікуються у шпиталях. 

Читайте також:

• «Ми переможемо або зникнемо». Розповідь артилериста Владислава із Хмельниччини

• “Я — марксмен”. Військовий Іван розповів як став піхотним снайпером

• “Снаряд впав за 10 метрів”: артилерист Станіслав вже рік воює з росіянами

• «Моя лють перетвориться на реальну зброю», — поліцейська із Луганщини записалась до штурмової бригади

• Дружина загиблого Віталія Марманюка просить присвоїти йому звання Героя України

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.