Бізнес, волонтерство та ностальгія за містом: як живуть маріупольці у Хмельницькому

Дмитро КАРДАШ , Анастасія БЕВЗ , Олександра РИСКАЛЬЧУК

Фото з архіву редакції

З початком нової фази війни місто біля Азовського моря стало одним з осередків опору окупантам.
Частині мешканців вдалося виїхати на вільну територію України.
Дехто з них для поселення обрав Хмельницький.

Повномасштабне російське вторгнення вплинуло на різні міста України по-різному. В одних не було й «прильотів», а інші зазнали масштабних руйнувань та потрапили в окупацію. Одним із таких став Маріуполь Донецької області. Мирне місто на березі Азовського моря швидко опинилося в оточенні. Постійні обстріли росіян, відсутність комунікацій, нестача їжі, води та інших необхідних речей — все це довелося пережити тим, хто не встиг виїхати.

Мешканці переховувалися у підвалах, та й це не завжди рятувало. Загиблих часом доводилося ховати просто у дворах, а виїхати було важко. Усім, хто вирішував скористатися «зеленим коридором» та виїхати на неокуповану територію, доводилося проходити «фільтрацію». Тих, у кому сумнівалися окупанти, могли затримати й ув’язнити.

Маріупольці, вирішивши виїхати, мусили фактично кинути своє минуле життя. Діставшись до нового міста, їм потрібно було шукати житло, заробіток, дитсадки та школи для своїх дітей. Одним із прихистків для них став Хмельницький. У громаді з початку повномасштабного вторгнення зареєстрували 1 835 переселенців з Маріуполя. Це майже 5% від усіх внутрішньо переміщених осіб, яких прийняли тут. Ще 2 300 маріупольців зареєстровані в інших громадах області. Такі дані повідомив начальник управління соціального захисту населення Хмельницької міськради Словян Воронецький.

Відео дня

У цьому матеріалі ми познайомимо вас із трьома історіями про те, як живуть переселенці з Маріуполя у Хмельницькому. Це розповіді про сімейний бізнес, створений «з нуля», облаштований на новому місці заклад освіти та центр допомоги маріупольцям, що розмістився у дитячій школі мистецтв.

Приїхали з Маріуполя та відкрили бізнес «з нуля»

Олексій Сапаров із дружиною та трьома дітьми перебрався в Хмельницький з Маріуполя. У рідному місті вони мали бізнес, будинок та інше майно, що наживалося роками. Проте згодом сім’я вимушено розпочала нову сторінку свого життя.

Оселилися у Хмельницькому та зайнялися волонтерством

У Хмельницькому історія родини Олексія Сапарова розпочалася 2014 року. Тоді через бойові дії на Сході довелося тимчасово відправити дітей подалі від лінії фронту. Місто Хмельницький, каже Олексій Сапаров, обрав випадково з-поміж інших міст України.

Згодом з’ясувалося — із Хмельницьким його родину вже дещо пов’язувало у минулому. У Проскурові народився його дід. «Можливо, це був поклик крові», — жартом каже чоловік.

— Мені буквально нещодавно розповіла мама, що в Проскурові народився мій дід. Я навіть хотів спеціально в архів піти, щоб дізнатися деталі. Також знаю, що мій прадід був на керівній посаді в Кам’янці-Подільському, — розповідає Олексій.

Напередодні початку повномасштабної війни, нічого не підозрюючи, Олексій із дружиною перебували на Шрі-Ланці. Вже 23 лютого йому зателефонували й попередили про небезпеку. На той момент в Маріуполі перебували діти Олексія. Вони екстрено залишили рідне місто й поїхали в Запоріжжя.

Наступного дня, 24 лютого, подружжя вирушило в Україну. Всі рейси до Києва були скасовані. Тож вони добиралися до Стамбула, звідти — в Софію, а далі — в Хмельницький. Туди ж прибули їхні троє дітей.

З перших днів повномасштабного вторгнення сім’я Сапарових зайнялася волонтерством. У Хмельницькому вони відкрили хостел для переселенців, забезпечували людей з інших регіонів усім необхідним — спальними місцями, одягом, їжею. Залучені до допомоги були й їхні діти. Вони, каже Олексій, роздавали потребуючим каву та чай. Спершу робили це біля «Дитячого світу», а згодом — поблизу кінотеатру Шевченка.

— Від 2 березня до вересня на Проскурівського підпілля ми облаштували хостел. Там прийняли близько 2800 людей. Ми не взяли з них ні копійки. Приймали переселенців і зі Сходу, і з Київщини та інших областей. Також відкрили центр соціальної допомоги для переселенців. З ними працювали психологи, юристи. У нас були рієлтори, які допомагали знайти людям житло. Ми допомагали також із працевлаштуванням. Розробили для переселенців спеціальну мапу, за якою вони могли знайти все необхідне в Хмельницькому, — розповідає Олексій.

Маріупольці відкрили пекарню на Соборній

Коли потік переселенців зменшився, сім’я з Маріуполя стала розмірковувати, чим же займатися в Хмельницькому. Адже до цього вони жили за накопичені раніше заощадження.

Дружина Олексія завжди мала мрію — відкрити власну пекарню. Цим подружжя планувало зайнятися у літньому віці, десь в Європі. Проте війна навчила не відкладати мрії на потім. Тож вирішили втілити її вже, у Хмельницькому. Три дні сім’я добре все обдумувала, а тоді взялися до справи. Дізналися всі деталі відкриття бізнесу, стали замовляти обладнання, робити ремонт у приміщенні, яке придбали раніше.

В результаті вже за місяць на Соборній, 43, з’явилася пекарня під назвою «Культ тіста». Її вигадав старший син Олексія. На відкриття такого закладу витратили близько 30 тисяч євро.

До роботи в пекарні залучені всі — і Олексій, і дружина, і 16-річна дочка, і двоє синів, яким 18 і 23 роки. А також — невістка. Обов’язки розділили між усіма членами сім’ї.

— Пекарня вже працює близько двох місяців. Щодня о шостій ранку ми виїжджаємо з дому. Приїжджаємо в пекарню і я беруся підмітати вулицю біля закладу. Тоді ми прибираємо. Дружина з дітьми починають займатися приготуванням. Близько сьомої ранку вони дають мені заявку, які продукти треба придбати. Я все закупляю на ринку. Все завжди свіженьке. Дружина відповідає повністю за начинку, вигадує рецепти. Їй допомагає на кухні невістка. Дочка в нас — бариста. Сини займаються розвантаженням товарів. Я — управляючими функціями.

Щодня у закладі виготовляють 200-250 одиниць продукції. Кожного дня приходить близько 100-150 покупців. Для роботи закупили якісне італійське обладнання, печі, мийки та холодильники.

— На відкриття пекарні треба близько 30 тисяч євро. Зазвичай всі хвилюються, як почати таку справу. Але в Хмельницькому нічого не заважає це зробити. У банках є прекрасні умови для кредитів. Є багато різних грантових програм. Цим просто треба цікавитися й пошукати, — розповідає Олексій.

На прилавках пекарні маріупольців — солона та солодка випічка. Наприклад, слойка «Маріупольська», з в’яленими томатами, печерицями, куркою, шпинатом, сливами, згущеним молоком та іншим. Олексій каже: випічку готують за власними рецептами. Також печуть хліб, за яким до закладу приїжджають з різних мікрорайонів міста.

На запитання про складнощі із відкриттям такого закладу Олексій відповідає так:

— Я не люблю вихваляти владу, якщо чесно. Але в нас не було ніяких проблем з відкриттям. До нас гарно ставляться і хмельничани, і місцева влада. З нами приходять, спілкуються. Особливо, коли дізнаються, що ми з Маріуполя, — говорить чоловік.

В одному приміщенні з пекарнею також працює штаб для переселенців, який ще раніше відкрила сім’я. Зараз він діє як громадська організація «Наш вибір Україна». Олексій Сапаров є її головою.

Там допомагають переселенцям продуктами, одягом. Надають юридичну допомогу, займаються працевлаштуванням і забезпеченням житла. Також із внутрішньо переміщеними особами за потреби працює психолог.

Олексій Сапаров каже — громадська організація працюватиме доти, доки Україна не переможе. У майбутньому частину приміщення, де зараз діє штаб, планують переобладнати теж під пекарню.

— Також щоранку ми безкоштовно роздаємо хліб переселенцям. Це 10-12 булок приблизно, — додає Олексій Сапаров.

«Часто згадую берег моря в Маріуполі»

Сім’я Сапарових вже звикла до Хмельницького та місцевого менталітету. Олексій говорить — хмельничани ведуть спокійний спосіб життя, що значно відрізняє їх від маріупольців. За словами чоловіка, Хмельницький — місто з доброю душею.

Попри те, що сім’я вже освоїлася в новому для себе місті, сум за Маріуполем не зникає:

— Я з шести років жив в Маріуполі. Це індустріальне місто. Брудне місто через заводи. Воно в три-чотири рази більше за Хмельницький. За останні роки до повномасштабної війни Маріуполь став дуже розвиватися. У мене там був бізнес-центр, автомийки, ритуальний бізнес, риболовні магазини й магазини побутової хімії. Будинок, який тепер уже знищено через приліт.

Так, Олексій часто пригадує місця, де проводив багато часу та щасливих моментів:

— Я часто згадую берег моря, де рибу ловили. У нас там були гарні парки, різні гірки. Біля драмтеатру ми завжди годували голубів. Діти на гірках там каталися. Ми любили Маріуполь і досі його любимо. Розуміємо, що він вже ніколи не буде таким, як був. Там вже завжди все нагадуватиме про війну. Це дуже боляче, — каже Олексій.

У Хмельницькому сім’я придбала будинок. Хоч їм і боляче згадувати про рідне місто й пережиті там моменти, вони продовжують жити й працювати. Як і всі українці, вірять в перемогу та відбудову всіх міст, які зруйнував ворог.

У Хмельницький переїхав Маріупольський коледж

Навесні 2022 року з Маріуполя вибралися викладачі та студенти Маріупольського будівельного фахового коледжу. Їм надали прихисток в гуртожитку Хмельницького політехнічного фахового коледжу, що на Зарічанській. Цьогоріч умови проживання маріупольців покращили, відкривши для них хостел.

Житло облаштували з актової зали та інших побутових кімнат

У будній день в політехнічному коледжі на Зарічанській триває навчальний процес. Як тільки закінчилася пара, деякі студенти взялися за корисну справу — плетіння маскувальних сіток. Все необхідне для цього розташоване в коридорах закладу. Тим часом для когось сьогоднішні заняття добігли кінця. Тож, закинувши ранець на плечі, молодь вирушила до своїх кімнат в гуртожитку. Він розташований неподалік коледжу. Прямуємо туди й ми.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Новини Хмельницького (@vsim_ka)

На першому поверсі кілька тижнів тому відкрили хостел. До нього входить п’ять кімнат, кухня, дві душові та два санвузли. Усім цим користуються викладачі та студенти Маріупольського коледжу.

— У двох кімнатах проживають дві сім’ї викладачів, по троє осіб в кожній, і 11 студентів. Інші мешкають, як і раніше, на другому, третьому та четвертому поверхах разом із хмельницькими студентами, — розповідає директор Маріупольського будівельного фахового коледжу Антон Білай.

Хостел для маріупольців облаштували з актової зали та інших кімнат, де зберігалися побутові речі. Тепер кожна житлова кімната має площу 16-17 квадратних метрів.

Ми навідалися в одну з них, де мешкає сім’я викладача Анжели Кицкай. Простір розділили на спальню та зону кухні. Є все необхідне з техніки — мікрохвильовка, холодильник та інше. Є диван та розкладне крісло. А також — місце для хвостатого улюбленця цієї сім’ї, який разом з ними виїхав з пекла.

Пропонували студенту пільги та відпочинок в рф

В іншій кімнаті живуть студенти. Один із них на ім’я Іван. Він має по сусідству ще трьох хлопців. Ліжко кожного з них охайно застелене. На одному лежить м’яка іграшка. А над іншим почеплений величезний жовто-блакитний прапор.

На поличках у кімнаті чимало навчальної літератури. Зошити, книги — все це завжди під носом у студентів. Також впадає в око спортивна атрибутика. «Я займаюся футболом і боксом», — каже юнак.

Іван навчається на другому курсі факультету «Автомобільний транспорт». «Буду автомеханіком» — каже він та посміхається. У Хмельницькому хлопцю подобається. До списку своїх улюблених місць додав парк Чекмана.

Іван розповідає, що двох його знайомих росіяни силоміць вивезли на територію рф. Пропонували подібне і йому. Та Ваня був категоричним.

— Вони пропонували нову професію, житло, різні пільги. А ще — поїхати в табір в підмосков’я. Я категорично був проти цього. А от у знайомих моїх нічого такого не запитували. Їх просто взяли й вивезли, — каже Іван.

Мешканці хостела показують, як в них все облаштовано на кухні. Усе оснащення — сучасне. Прибрано та охайно. За порядком, кажуть, слідкують ретельно.

Кошти на облаштування усіх цих умов виділили благодійники. Як розповідає директор коледжу Антон Білай, значну суму було надану від швейцарської благодійної організації та місцевої — хмельницької. Крім того, про студентів та викладачів подбали випускники коледжу. Вони дали гроші для закупівлі побутової техніки.

Не обійшлося і без зрадників серед викладачів

Директор Маріупольського коледжу каже: у Хмельницький після повномасштабного наступу переїхали троє викладачів зі своїми сім’ями. Решта перебувають в різних містах України та Європи. Працюють дистанційно. Не обійшлося і без зрадників серед викладацького складу. Такі залишилися працювати в Маріуполі на ворога. «Звісно, що таких працівників звільнено», — говорить Антон Білай.

— Цього року ми виконали набір 69 студентів. Переважно це хмельничани. На початку червня минулого року я їздив за двома студентами-сиротами в Донецьк. Їх туди незаконно вивезли росіяни. Все проходило під керуванням Ірини Верещук, — каже Антон Білай.

Осередок Маріуполя у Хмельницькому

«Я-Маріуполь» — центр підтримки переселенців у Хмельницькому. Та для самих маріупольців це наче частинка дому. Тут побувала журналістка vsim.ua і побачила, як працює цей осередок зсередини і в чому його особливість.

До центру приходять за продуктовими наборами, юридичною, медичною і психологічною допомогою. Люди тут згуртовані однією бідою і проблемами. Жартують, як після перемоги разом сядуть в один потяг і повернуться додому — до рідного українського Маріуполя.

«Ми прив’язані до цього місця»

У центрі «Я-Маріуполь» зустрічаємо Тамару Петрівну. Цій жвавій жінці недавно виповнилось 85. Маріупольчанка разом із чоловіком мешкає у Хмельницькому вже другий рік. Тут вони отримують продуктові набори, засоби гігієни, а також приходять за юридичною і медичною допомогою.

— Родичі телефонують, а я розповідаю, що збираюсь в наш центр. Вони жартують, що я так радісно збираюсь, наче за кордон. А я нафарбуюсь, йду звідси з такою душею, наче вдома побувала. Тут і настрій, і допомога. Розумієте, це як частина моєї душі. Ми прив’язані до цього місця. Для нас це як порт. Порт надії, всього, — зізнається Тамара Петрівна.

Жінка поділилась історією, в яких умовах доводилось виживати у рідному місті. Квартира пенсіонерів у Маріуполі згоріла вщент. Це сталось у перший день російського вторгнення. Тамара Петрівна пригадує, як тоді травмувалась, — зламала руку, коли намагалась вибігти з будинку.

— Лікарів не було, так в мене рука неправильно і зрослась. Ми спочатку жили в підвалі, потім нас в лікарню переселили. А пізніше нас прихистили знайомі. У нас з чоловіком ніяких запасів їжі не було — все згоріло. Брали дві картоплини, мішали з борошном. І їли це раз на день. Потім стали отримувати пайки. Нас зміг звідти вивезти син. Людей виїжджало дуже багато. Дороги прострілювались, ще й ми не ходячі і не було за що виїхати. Чоловік тоді схуд на 17 кілограмів, — розповідає пані Тамара.

Так пара переселенців і опинилась у Хмельницькому, де наразі вони знайшли свій тимчасовий дім.

Таких як вони маріупольців, Хмельниччина прийняла загалом 4 135 осіб. Люди евакуювались масово. А на новому місці виникало безліч питань — від відновлення документів до житла і працевлаштування. Так виникла ідея створити центр підтримки «Я-Маріуполь», який наразі фінансується за кошти міжнародних організацій, грантів і донатів самих маріупольців.

«Свої для своїх»

Директор центру підтримки Євген Мазур розповідає — ідея належить міському голові Маріуполя Вадимові Бойченку. Загалом по Україні наразі діє 17 таких осередків, які надають всю необхідну допомогу маріупольцям.

В «Я-Маріуполь» вони отримують психологічну, медичну і юридичну підтримку. Переселенцям також допомагають відновити документи, подати заяви на компенсацію для відновлення житла і знайти роботу. Також можна отримати натуральну допомогу у вигляді продуктових наборів, ліків чи засобів гігієни.

Додамо, що в центрі працюють лише маріупольці.

— Ми розуміємо один одного. Коли до нас приходять маріупольці, часто звучать питання: «які новини?», «ну що там, наші вже близько?» Це такі душевні моменти, які можуть бути в колі родини. І дійсно, за рік існування центру ми вважаємо один одного родиною. Навіть якщо не зустрічались до цього раніше, — каже Євген Мазур.

Керівник пояснює, центр допомагає інтегруватись переселенцям у новому місті. Багато з них втратили не лише документи, а й роботу, житло, а хтось — своїх рідних.

Деякі маріупольці змогли розпочати власну справу й відкрити бізнес у Хмельницькому. А комусь довелось опанувати професію з нуля. Наприклад, швачки чи бухгалтера. Загалом центр «Я-Маріуполь» співпрацює з Хмельницькою міською радою і центром зайнятості, який пропонує нові вакансії.

Євген Мазур додає, що багато небайдужих хмельничан самі приходили і пропонували допомогу в працевлаштуванні. Що ж до проблем, то маріупольці кажуть, натрапили на житлові труднощі. Вільних квартир або не було зовсім, або ціни озвучували космічні.

— Проблема житла для маріупольців досі зараз гостро стоїть. Питання соціального житла не вирішене. Але ми працюємо, шукаємо і спілкуємось з навчальними закладами щодо розміщення у гуртожитках. Наразі вже є два гуртожитки, які допомогли відремонтувати міжнародні благодійники, — зазначає Євген Мазур.

Загалом у центрі працює 11 співробітників з Маріуполя. Для них це не просто робота, а підтримка і зв’язок з домом.

— Ми розуміємо один одного. Про наше місто нам нагадують світлини, які розміщені тут. А 23 вересня ми могли б відзначати річницю нашого рідного міста. А поки будемо лише мріяти, як ми туди повернемось. Ми вдячні хмельничанам за ту щирість, яку ми відчуваємо. Це відображається скрізь, де б ти не був, — кажуть маріупольці.