Хмельничанка Тамара знає про вишиванки все і має унікальну колекцію (ФОТО+ВІДЕО)

Вона захоплюється сорочками не лише у День вишиванки - Тамара Яніна збирає давній український одяг і мріє відкрити виставку.  Жінка каже, раніше цей одяг носили, сьогодні - це витвір мистецтва, яким мають любуватись.

“Я не планувала збирати, я просто захотіла мати ці речі в себе”

Коли Тамара придбала першу вишиту сорочку, гадки не мала, що у її колекції буде їх більш як 50, а ще 1000 продасть. Вона справжня збирачка старовини - має прикраси, одяг та кераміку, якій понад 130 років. Почалось все з ярмарку до Дня міста Тернополя у 2011 році, там купила одразу дві давні сорочки й обгортку 

- Заплатила тоді, пам’ятаю, 500 грн, тоді це були не маленькі гроші, але я була страшенно щаслива і з першої миті закохалася в ці речі. Я не планувала ні збирати, ні взагалі щось далі купувати, я просто захотіла мати ці речі в себе, - розповідає Тамара. 

Спочатку купувала все хаотично, за принципом “бо подобається”. Згодом Тамара цікавилась з якого регіону сорочка, аби правильно до неї підібрати обгортку. Далі етнографічно грамотно складала стрій за строєм з постолами (взуття до поч. 20 ст. з коров’ячої чи свинячої шкіри), головними уборами, крайкою (пояс) та іншими елементами традиційного вбрання українців. 

Вона почала збирати давнину у 22 роки. Тоді, її мати та бабуся були категорично проти цього хобі, адже не розуміли для чого вона це робить, та й догляд за таким одягом особливий. 

- Сорочки треба було випрати в оцті для яскравості ниток, щоб вони не пускали линьку. Треба 9-10 пляшок на одну, аби полоскати, потім вся ванна та балкон пахне оцтом. Бабуся була категорично проти, їй це все не подобалось. Коли почались продажі, сорочки приходили великими об’ємами і я це все провітрювала, а це ж не тільки сорочки, це обгортки, кептарі - це все вовняне, бувало що і з міллю приходило, її доводилось витравлювати. А мама вважала, що я цим граюся, бавлюся, що це щось старомодне, пережитки минулого, що це пройде, - говорить жінка. 

“Він мене підтримує і я дуже за це вдячна, бо не кожна людина це зрозуміє”

Єдиний, хто підтримав у цій справі Тамару, - її чоловік Олексій Янін. Він, навпаки, запишався тим, що на сторінці в соцмережах майбутньої дружини фотосесії в давньому українському стилі, й не зміг не закохатись. Олексій 2014 року добровольцем пішов воювати на Схід України, тому він, як ніхто знає наскільки важливо берегти українські традиції та культуру. 

- Його якраз це і привабило, що я така дівчина українська й україномовна, бо він з Запоріжжя, там мало україномовних. Коли ми познайомились, в нього була одна єдина сорочка, потім я йому дідову переробила  і сама вишила, тепер він каже, що в нього мільйон сорочок. Він мене підтримує і я дуже за це вдячна, бо не кожна людина це зрозуміє. Були такі кавалери, які дивились на мене як на дивну - “то ти це ще й носиш?”, тобто про якусь підтримку чи цінність родинної вишиванки там навіть не йшлось, - говорить колекціонерка. 

Пара одружилась 2018 року. Обряд вінчання був такий, який був в українців до прийняття християнства, тривав близько двох годин із двома десятками людей. Обрали місце невипадкове - острів Хортиця. 

- Це прадавнє місце сили наших славетних пращурів, мій чоловік, коли жив ще в  Запоріжжі, відвідував славлення (щонедільні зустрічі, коли прославляють різних богів) і інші свята. На Хортиці віднайшли стародавні кам'яні капища - це енергетичні центри нашої землі. Нас вінчав справжній волхв. У всіх було відчуття, наче ми актори й беремо участь в зйомках якогось гарного фільму, настільки була казкова атмосфера, - розповідає Тамара. 

Для Тамари було принциповим питанням вишити чоловікові на весілля сорочку, для цього , аби встигнути, брала додаткові вихідні на роботі. А вона одягла стрій з Полтавщини. Особливо дбайливо Тамара зберігає рушник, який був частиною весільного обряду. Ним, за ще слов’янською традицією, перев’язували руки наречених. Він з 50-70 років минулого століття.

- Вважається поганою прикметою його розв’язувати, тому я так його бережу до кінця нашого шлюбу. На ньому зображені пташечки, як символ пари, а грона винограду чи калини - символ добробуту, сім'ї, достатку та повноти родини..Я його не прала навіть,  тому що боюсь зрушити якусь енергію. Тому він у мене лежить собі в комоді гарненько складений, - каже Тамара. 

Ще одну сорочку перешила для чоловіка з тієї, яку більш як 55 років тому вишила бабуся для дідуся. Вона була з білого полотна, дещо з прикарпатським орнаментом, але традиційних Тернопільських мотивів. Кольори Подільські - основа чорна, вкраплення червоного, жовтого, зеленого, синього.

- В цій сорочці мій дідусь зустрічав бабцю з моєю мамою з пологового будинку. Вона довго лежала без діла, полотно було дуже жовте, не було як одягати, але я дуже хотіла якось її переробити, щоби вона не втратилася. Я зробила її в чорному варіанті, вишила манжети, новий комірець, бо той був маленький. Чоловік з великим задоволенням одягає на День вишиванки, на День Героїв України. Каже, з гордістю її носить, бо вона належала моєму дідусеві, а дідусь мав відношення до УПА і 12 років відбув Сибіру, як політв’язень. Бабуся знає і так тихенько тішиться, що пам’ять про дідуся живе і далі. Нашого діда немає вже 32 роки, а його сорочка носиться, - розповідає Тамара. 

У колекції жінки яких сорочок тільки немає, але зізнається, не має на меті зібрати з усіх регіонів України, купує лише те, що її вражає. 

- В мене з Полісся немає жодної сорочки, от вони не подобаються мені, а Гуцульських в мене 5-7 і Буковинських багато. Я таке люблю. Маю й по 2-3 обгортки, запаски маю до Гуцульських сорочок, я це все ношу. У великій кількості, як колись купувала, не купую, бо ціни виросли та й мене вже дуже важко чимось здивувати, - каже жінка. 

Сорочки спочатку знаходила у родичів на горищах, у льосі та інших подібних місцях, бо до Тамари  родині ними ніхто не цікавився. Випадково дістала бабусину, яка 50-х років минулого століття, її майже не одягає, бо береже.

- Сорочка моєї бабусі мені надзвичайно дорога. Бабуся думала, що вона її десь загубила, а виявляється вона лежала між простирадлами та рушників. Коли я її знайшла, я надзвичайно була щаслива. Її пошила та вишила бабусина тітка, яку на той час виселили до Сибіру з родиною. А після того, як відбули цей термін вона прислала цю сорочку бабці, якій було 16 років. В цій сорочці моя бабуся ходила запрошувати гостей на весілля. Це класична блюзка, як це називалось того часу, - говорить колекціонерка.

Тамара каже, має місію не лише зберігати вишиванки, а й популяризувати це. Тому постійно купує спеціалізовану літературу по етнографії, аби глибше досліджувати, що закладали вишивальниці, чому одягались саме так й про що “говорить” нитка та символи. Такий, наповнений Подільськими символами, рушник є в колекції.

- Це вже маминої мами, моєї бабусі Антоніни, вона мене все дитинство виплекала, вона мені дуже близька і близькі її вишивки. Такий гарний виноградний орнамент - символ достатку в родині й добробуту. В архаїчному орнаменті - це більш геометричні узори, кожний завиток має своє значення: 4-кутничок поділений на різні частинки означає засіяне поле, його вишивали на прибуток на примноження в родині, на примноження діток. От якраз у цьому рушнику все в традиції - старовинне домоткане полотно, старовинна бавовняна нитка, архаїчні орнаменти, які мають свої значення, - каже колекціонерка. 

“Цей черговий скарб нашої родини буде берегтися”

Першу сорочку для 1-річного сина Тамара вишила минулого року до Дня Незалежності України. Обрала рослинний орнамент з верховинськими мотивами. 

- Я вишила рік народження нашого сина, та його ініціали Назарій Янін, а також символ нашої України - герб. Мені хотілося до Дня Незалежності саме в жовто-блакитних кольорах її вишити. Він вже в неї не вміщується, але звичайно, я її нікуди викидати не буду, цей черговий скарб нашої родини буде берегтися, - розповідає жінка. 

Що ви закладали в цю сорочку? 

- Тільки добру долю для своєї дитини та молитву про гарне майбутнє для нашої України. Наші діти - це наше майбутнє, це майбутнє нашої держави, це нерозривно поєднано, - говорить Тамара. 

“Поділля - це не просто квіточки червоно-чорні”

Традиційна Подільська сорочка - це чорний розвід (чорна основа) з вкрапленням жовтого, червоного, зеленого, синього, пізніше рожевого і фіолетового кольорів. Щодо технік вишивки, то Центр і Схід Поділля - це низинка, замкова низинка та хрестик, а Захід Поділля - верхоплут, колодочки, хрестик. Орнаментика - геометрична, пізніше (ХХст) рослинна, на Вінниччині розповсюджена ще й антропоморфна (зображення людей) і зооморфна (комашки) орнаментика.

Наймолодшій сорочці - рік, а найстарша - кінця XIX ст. Її знайшли в Хмельницькій області,  Деражнянському районі. Вона вишита рослинним і геометричним орнаментом. Він унікальний, такий буває лише на Вінницьких і Хмельницьких сорочках. 

- Її знайшов мій товариш, який мандрував селами Хмельниччини просто в старій закинутій школі вона висіла в розбитому вікні. Вона вже десь пописана пастою, певно діти носилися з нею, є дірочка. На жаль, вона в такому досить плачевному стані, але все одно вона від того не менш прекрасна. Я її бережу і дуже ціную цей подарунок. Вона цінна своєю старістю і матеріалами, це ще давнє доморобне полотно, здається конопляне, і старовинна унікальна подільська техніка вишивки - низинкою, - говорить Тамара.

В колекції є ще одна сорочка з Деражнянщини, але молодша і в майже ідеальному стані. Тамара називає «родзинками» -  перламутрові ґудзики, які були пришиті до сорочки тоді, коли її вишивали. Аби зберегти ту автентичність і відчуття, що одягу не один десяток років, жінка майже не реставрує речі.

- Це велике щастя, що ґудзики збереглися всюди, на обох манжетах і на пазусі. Дуже гарний дівочий, рослинний орнамент, такі гілочки з гарними кольоровими квіточками, видно, що це досить дівоча сорочка. Перша половина 20 ст. Фабричне біленьке бавовняне полотно і нитка теж або муліне, старовинне DMC маю на увазі, або просто муліне бавовняне. 

“Коралове намисто не кожна жінка могла собі дозволити”

Серед прикрас в українок найкоштовніше й найулюбленіше - коралове намисто. Справжній давній корал неяскравого, майже цегляного кольору. Підробки часто роблять яскравого червоного. Зазвичай прикраси й комплекс прикрас одягали на свята. 

- Коралове намисто носили статусні жінки. Чим більше разок (шарів кожної нитки), тим заможніша родина була. У мене з трьох разок - це вважалося б не дуже заможне. Але, можна сказати, воно якраз середньостатистичне, хоча не кожна жінка могла його мати, - розповідає колекціонерка. 

На Східному Поділлі розповсюджене намисто зі шліфованих річкових перлів, яке має назву “баламути”, він переливається і дещо схожий на перламутр. “Баламут” - це народна назва, жінки так його називали, щоб чоловіки голову не баламутили.

- Хоч коралове намисто вважалося і вважається найдорожчим українським намистом, я не так люблю корал, як люблю баламут - намистинки зроблені з мушельки, з дуже товстих мушельок, вони так, як і корал приходили до нас з-за кордону - їх довозили купці з Італії та Іспанії. А я купувала потихеньку баламут на стоках, він в мене просто лежав у купці, а потім одна знайома, яка робить прикраси, зібрала мені в дуже гарний комплекс. Тепер ношу з радістю і з задоволенням і до вишиванки, і до сучасного одягу, - каже Тамара. 

Тамара каже, за 10 років назбирала чимало старовини, тепер є що показати людям. Мріє  зробити виставку, або відкрити галерею. Одяг та його елементи, кераміку та  рушники є з Поділля, Полтавщини, Верховини, Буковини, Покуття, Закарпаття, Київщини, Черкащини та Чернігівщини. 

- Хочеться, щоб люди, які приїжджають до Хмельницького, знали, що в нас є що подивитися, що наше Поділля різнобарвне та прекрасне. Та й і щоб хмельничани дивились. Додому ж не усіх запросиш, а туди можна було б прийти подивитися, поміряти, сфотографуватися. Увесь одяг дуже різноманітний, одне тільки Поділля - це не просто квіточки червоно-чорні. Це все настільки прекрасне, що створене для того, аби люди тепер дивились, - розповідає жінка.

Почали цікавитись традиційним одягом більше після російсько-української війни. Питають яка вишиванка справжня, яка притаманна певному регіону - рівень самоідентичності виріс. Після 2014 року з’явились покупці з Дніпропетровської, Харківської, Запорізької, Одеської  областей. Найбільше з Київщини та Заходу. Та купують далеко за межами України - кличе коріння емігрантів, які виїхали в Болгарію, Молдову, США, Канаду, Білорусь, Японію, Італію, Іспанію, Естонію та Литву. Тамара цим не може не пишатись, бо тепер українцям про домівку нагадує її традиційний одяг.

Найдешевшу сорочку продає за 150 гривень, найдорожчу за 12500 гривень. Та, що дешевша 1 половини XX століття, вона буденна, дорожча - 2 половини XX століття, святкова, вишита старим якісним бісером. Хоча дві сорочки Буковинські, вартість залежить не від регіону,  а від вхідної ціни, стану, обсягу роботи та унікальності.  

- За 150 грн - з грубого цупкого полотна, мінімум вишивки, буквально дві гілочки на пазусі та дві квіточки на манжеті. Ще вона дешевша, тому що, по-перше, там немає вхідної ціни, мене просто попросили її продати, а, по-друге, вона має линьку, я цю линьку вивести не можу. 

- За 12500 грн - повністю розшита бісером, абсолютно весь рукав, там на ньому білого полотна немає, всі груди та навіть трошечки на спині. Це колосальна робота, тому що там ще йде широка мережка, яка називається цирка - це суто буковинська техніка. Циркована справжньою давньою шовковою ниткою. Бісер там старовинний австрійський ще австрійських часів, першої половини 20 ст. Її можна прати, там міцна бавовняна нитка, пришито дуже добросовісно. Одна справа вишити хрестиком, а інша справа - вишити це бісером, це зовсім інший обсяг роботи.

“ Якщо нитка дорога, значить жінка з заможної родини”

Одна з перших і з найулюбленіших сорочок у Тамариній  колекції - традиційна класична Буковинська, вишита геометричним орнаментом. Вона зшита вручну з домотканого полотна. Цей тип крою називається хлоп’янка. 

- Я її одягала не часто, але завжди в ній надзвичайно комфортно, почуваю себе щасливою. Вишита вона бавовняною і шовковою ниткою. Основні кольори: зелений, коричневий чи то мідний, синій. На одному з манжетів замість синього вишитий орнамент фіолетовим. Можна припустити, що майстриня зробила це навмисне, таким чином відводячи вроки від себе, а це як захисний символ, а насправді може бути все простіше - не вистачило нитки й вже в найнепомітнішому місці просто вишили іншою ниткою, яка була. Це досить дорога нитка на той час. Тоді жінки звертали увагу на такі речі: “ага якщо нитка дорога, значить жінка з заможної родини”, - говорить колекціонерка.

Взагалі вишивка говорила про статусність та заможність жінки, якщо її мало - було мало ниток, відповідно мало грошей на це виділили, отже сім'я не заможна. А якщо вишитий весь рукав, то вона належить заможній пані, на яку батьки чи чоловік не шкодували грошей. 

У родині Тамари вишивала бабуся з маминого боку, але, як такого культу вишивки ніколи не було. 

-Щоб прям берегти й щоб воно мало якусь цінність, то, на жаль, в нашій родині я нікого не можу згадати. На щастя, це відкрилось в мені. Я це сприймаю так - рід обрав мене для того, щоб я це берегла, несла далі в люди. Тобто, я не просто маю для себе зберігати й консервувати, а я маю це популяризувати - це моє призначення, напевно, - каже Тамара.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.