Мандрівка дном стародавнього моря

Подільські Товтри – це унікальна пам’ятка природи, яка не має аналогів у всьому світі, лише подібні за деякими геологічними структурами скелясті гряди є у Великобританії та США. Товтри є залишками узбережних вапнякових рифів, дуже давно вони утворювали берегову лінію моря. Тут свій особливий мікроклімат, який створює умови для розвитку рідкісних та реліктових рослин. На цій території створено Національний природний парк „Подільські Товтри”, який охоплює понад дванадцять відсотків земель нашої області в трьох районах: Кам’янець-Подільському, Чемеровецькому та Городоцькому. Висота гряди в межах парку досягає 401 метру над рівнем моря, над оточуючою рівниною – 60-65 метрів. Дводенну пішу мандрівку Товтрами, а саме каньйоном річки Смотрич, здійснили журналісти разом із членами молодіжної громадської організації „Подільський полк Характерного козацтва”. До речі, деякі учасники походу вже вшосте долали цю дистанцію. Закинута гідроелектростанція Маршрут починається із станції Балин на залізничній трасі „Хмельницький-Кам’янець-Подільський”. Звідти пішки грунтовою дорогою, а потім полями, горбами та болотами за кілька годин ми дісталися до мальовничого села Карачківці, що розкинулося на лівому березі річки Смотрич. Його з усіх сторін оточують Товтри, порослі густими зеленими лісами. Перші відомості про Карачківці датуються шістнадцятим століттям. Але дослідники вважають, що Карачківці були населеним пунктом ще в глибоку давнину, оскільки під час розкопок нерідко знаходять кам'яні знаряддя праці. Існує навіть легенда, що в давнину на місці сучасних Карачківців стояло місто під назвою Золоте Яблуко, в якому жили князі. Тут залишився слід городища князівської епохи, яке складається із високого насипного валу, відрізаного від прилеглої гори глибоким яром. Найцікавіше місце біля села – це гора Сокіл з двома невеликими печерами. Місцеві жителі радять сходити на неї, але нам не по дорозі, наш шлях пролягає в іншому напрямку. Вздовж річки ми доходимо до колишньої гідроелектростанції. Зараз від неї залишився високий та міцний міст, напівзруйнована будівля без даху та ще якісь незрозумілі комунікації. Біля ГЕС – привал для відпочинку, огляду навколишнього простору та фотографування. Екстремали купаються в холодному весняному Смотричу. Марсіанські пейзажі Після тривалого відпочинку долаємо незначний підйом вгору, деякий час доводиться йти полем, порослим високою травою, де зовсім зникає стежка. Під вечір ми опиняємося біля чудернацьких пагорбів, один вище за інший, верхівки яких вкриті камінням найрізноманітніших розмірів та форм. Чомусь здається, що саме так виглядає поверхня Марса, оспіваного фантастами. Купи каміння, незнайомі рослини, схожі на кімнатні вазони, вітер свище у вухах, кругом широкі простори полів... Тут ми проводимо багато часу, мандруючи з одного пагорба на інший. На вапнякових породах зустрічаються реліктові рослини, які ростуть лише в цій місцевості, ящури, комахи. Вдалині видніється село Черче – наш кінцевий пункт на сьогодні. Це давнє село, воно згадується в письмових джерелах з XV століття, а з 1578 року його мешканці користувались Магдебурським правом. В народі збереглась легенда, що біля села Черче був колись монастир, цій гіпотезі сприяє і назва села Черче (раніше Чернче) - чернеча, монашиська. За кілька годин втомлені, проте щасливі та непереможені, ми проходимо через село, кілька гарних, але хитких містків і незабаром опиняємося на чудовій галявині. З одного боку – швидкий Смотрич, з іншого – темний ліс на пагорбах. Печери, оповиті легендами Незважаючи на те, що практично всю ніч та наступний ранок йде дощ, доводиться готувати сніданок, збирати намети та вирушати у путь. Маршрут другого дня значно коротший, але не менш мальовничий: спочатку підйом, ліси, поля, заквітчані дерева, а потім знову спуск у каньйон поблизу села Нігин. Значну частину дороги ми йшли лісами, що залишило незабутнє враження. Серед минулорічного листя, що густо вкриває землю, пробиваються весняні квіти, з дерева на дерево пурхають пташки та своїм веселим співом сповіщають про прихід весни. Біля Нігина Товтри вищі та скелясті. Поблизу знаходяться печери, які називаються по-різному: Нігінські, Черчецькі, Залучанські. Ці печери оповиті легендами, там жителі навколишніх сіл ховалися від кочівників. В кінці ХІХ століття у печерах знайшли сотні людських скелетів. Їх поховали на березі Смотрича, однак з часом річка змінила русло, і могила опинилася під водою. В одній із Нігінських печер побували і учасники походу. Останній підйом вгору, хатинка лісника, село, неасфальтована дорога, стежка через поле – і ми на станції Нігин чекаємо на поїзд із Кам’янця-Подільського. Через дві години з гаком він привезе нас у рідне місто, де кругом асфальт, бетон, гуркіт машин та... сподівання на нову мандрівку!

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.