“Наді мною літали кулі й свистіли снаряди”: медикиня з Хмельниччини розповіла як пережила пекло на війні

“Наді мною літали кулі й свистіли снаряди”: медикиня з Хмельниччини розповіла як пережила пекло на війні
Тут і далі фото з видань "Українська правда", "Вікна" та особистої сторінки героїні в соцмережах

Дівчина розповіла як пережила в ямі артобстріл, боялася заговорити українською та вивозила поранених з поля бою. 

Діана Кукурудзяк — старша бойова медикиня 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Дівчина родом з Хмельниччини. Тут мешкають її батьки. Тато — надзвичайник, мама — вихователь в дитсадку. Сама ж Діана закінчила Кам’янець-Подільське медучилище. 

Відважна дівчина стала першою в родині, хто пішов на службу до Збройних Сил. У медичному халаті встигла походити вдома, працювала сільським фельдшером. А тоді підписала контракт із ЗСУ. Попри відмови батьків, Діана настояла на своєму і пішла у військкомат. 

У 2020-му дівчина потрапила в 128-му бригаду. Відправилась в зону ООС. Там надавала допомогу пораненим бійцям. Вона зізнається, військові дії в ООС були лише прелюдією до 24 лютого. З повномасштабним вторгненням Росії в Україну дівчина потрапила в саме пекло. Історію хороброї медикині розповів офіцер 128-ї бригади Ярослав Галас для “Української правди. життя”

Відео дня

"Росіяни пройшли за кілька метрів. Я дивом не потрапила в полон"

За кілька днів до вторгнення підрозділ Діани прибув на навчання в Дніпропетровську область. Та вже 24 лютого з самого ранку по їхньому таборі вдарили російські ракети. Того ж дня вони виступили маршем на південний схід і зупинилися на околиці села в очікуванні ворога. 

— Командири навіть не встигли розпорядитися, хто які позиції має зайняти, як на нас вийшла колона російської бронетехніки й одразу почався бій. Те, що там почало коїтися, й близько не нагадувало зону ООС. Бій ішов із використанням танків, БТР-ів, мінометів і гармат, а з неба наші позиції обстрілювали ворожі "СУ-шки, — згадує Діана.

Дівчина зметикувала: якщо одразу не знайде укриття — загине. Тож вгледіла біля хати якусь глибоку яму і стрибнула в неї. Як виявилося, селяни скидали туди різний непотріб, але в той момент їй було на те байдуже. Жорсткий бій тривав близько двох годин, і підрозділ Діани змушений був поступово відходити, адже ворога було набагато більше. В якийсь момент Діана опинилася між двома вогнями.

— Наді мною свистіли кулі й літали снаряди з обох боків, і мені здавалося, що все летить прямо в мене. Я просто сиділа в тій ямі й молилася… Через якийсь час наші відійшли і бій стих. Тоді я наважилася зв’язатися з розвідниками й попросити забрати мене. Але коли вони підійшли, росіяни відкрили вогонь. Хлопці змушені були відходити і росіяни, намагаючись дістати їх, пішли слідом. Вони пройшли за кілька метрів від мене, але не помітили, я дивом не потрапила в полон, — розповідає медикиня.  

“Тоді зрозуміла наскільки важливо спілкуватися українською”

Діана каже, просиділа в тій ямі весь день. Постріли затихли аж увечері, але, незважаючи на холод і мороз, дівчина не наважувалася вибратися зі свого укриття. Не озивалася навіть коли чула поблизу чоловічі голоси. Особливо, коли розмовляли російською. 

— Саме тоді зрозуміла, наскільки важливо спілкуватися українською мовою. По сусідству горіла якась будівля, опівночі вогонь перекинувся на дах хати, і в двір вийшли двоє чоловіків. "Вітя, це ти?" – спитав один. Я зрозуміла, що це не росіяни, й озвалася. Один із чоловіків підійшов до ями, побачив мене й вигукнув: "Боже, дитино, що ти тут робиш?" — додає дівчина.

Військові допомогли їй вибратися з ями й відвели до своїх. Поруч у підвалі було ще кілька бійців бригади, а в кущах стояла замаскована й непомічена росіянами БМП. На цій бойовій машині бійці посеред ночі, на свій страх і ризик вибралися з оточення й добралися до свого підрозділу. 

Командир наказав Діані у подальшому залишатися в медпункті, який завжди позаду лінії вогню. Та це було непросто, адже тоді лінія фронту рухалася дуже стрімко. Йшли постійні бої, бригада часто змінювала позиції, вони ночували в підвалах чи під відкритим небом, по кілька діб не знімали взуття. І постійно виїжджали за пораненими. 

Перший мій виїзд – за подругою-медикинею та її хлопцем, нашим штурмовиком. У бійця була тільки контузія, а в подруги важкі поранення, руки плеча й пошкоджений таз. Вона вижила, зараз у госпіталі, — каже медикиня. 

"Російський танк Т-72 на наших очах розстріляв медичний "Hummer" 

На початку березня підрозділи 128-ї бригади пройшли дуже жорсткі бої. Їм довелось протистояти ворогу, який чисельно переважав їх у багато разів. Ворог використовував танки, артилерію і авіацію. 

Діані не раз довелося спостерігати смерть своїх побратимів — звичайних солдатів і старших офіцерів. Часто і вона сама опинялася в самій гущі бою. Під час одного з таких боїв медикиня з напарником побігли до медичного "Hummer", аби евакуювати на ньому кількох поранених. У цей час прямо перед ними вийшов російський танк Т-72 і на очах розстріляв "Hummer". Тоді два офіцери, що знаходилися поруч, загинули. 

— Ми кинулися в інший бік, напарник біг попереду, об щось перечепився і впав. Я бачила, як за два сантиметри над ним просвистіли кулі. Кулі продзижчали й біля мене, і я, намагаючись врятуватися, кинулася на землю. Напарник кричить: "Біжи!", але я могла тільки повзти. Тоді він схопив мене за руку й потягнув в укриття, – згадує дівчина.

Читайте більше історій про хмельничан, які служать у 128-й бригаді:

“В один день я евакуювала 16 людей”

У ті дні медики вивозили багато поранених, котрі без допомоги загинули б. Їздили на "течику" — мікроавтобусі Volkswagen T4. В ньому, крім водія й медика, передбачене лише одне місце для пораненого. Та в той час на правила ніхто не зважав. Перевозили стількох, скількох вдавалося вивезти.

Відтак, вивозили з поля бою одночасно по 5 і по 7 поранених. Бійці лежали впереміш, Діана на ходу надавала їм допомогу, а водій летів до найближчого медпункту. По їхній автівці неодноразово стріляли росіяни, але їм дивом вдалось уникнули прямих влучань. 

— В один день я так евакуювала 16 людей і мій напарник зі своєю машиною стільки ж. Ніколи не уявляла, що можу таке побачити, побувати в самому пеклі, — розповідає хоробра хмельничанка. 

Вона каже, поранені по-різному зустрічали медиків на полі бою. Але всі були щасливі, коли приїжджала санітарна машина. Дівчина згадує, як один із бійців весь час просив нашатир і повторював, що в нього наряд у Мукачеві. Він отриманих травм захисник не розумів, що відбувається.

— Я перев’язую рану на плечі, а він кричить: "Мені в наряд у Мукачево!". Інші просто стогнали від болю. Але що об’єднувало всіх – це радість від приїзду медиків. Незважаючи на поранення й біль, всі вони були щасливі, що медики приїхали, не забули про них, — пояснює Діана.

“Не могла підняти руки в душі — так вони трусилися”

Через кілька днів підрозділ відважної медикині нарешті отримав невеликий перепочинок. Діана лише тоді й усвідомила, через які жахіття пройшла на полі бою. Чотири дні її просто трусило та дуже боліла голова. Дівчина здогадується, так могло статися від постійних вибухів. А коли нарешті з’явилась змога прийняти душ — медикиня помітила, що не може підняти вгору руки. 

— Навіть коли ми приїхали в безпечне місце, і я нарешті змогла піти в душ, то не могла підняти руки, так вони трусилися. Просто довго стояла під потоком води. Зате сон був міцний, тому що під час боїв ми спали по 2 чи 3 години на добу, — згадує хмельничанка. 

“Я бачила все, але я витримала, я впоралася”

Останнім часом бойові зіткнення на напрямку, де стоїть підрозділ Діани, змінилися – тривають переважно артилерійські дуелі. Тож і служба тут набагато спокійніша. 

Виїзд на евакуацію поранених практично щодня, але це не порівняти з тим, що коїлося в кінці лютого і в березні, – розповідає медикиня. – Крім своїх хлопців надаємо допомогу й цивільним мешканцям із довколишніх сіл. Усі, хто міг, звідси давно втекли, залишилися в основному літні самотні люди, котрим нікуди їхати.

Швидка допомога в прифронтові села не їздить – дуже небезпечно, усе в зоні досяжності російської артилерії. Тому хворі селяни звертаються до бойових медиків – комусь треба таблетки від тиску, комусь – від головного болю. Натомість вдячні люди приносять їм фрукти, поїсти чогось домашнього, а місцеві перукарі навіть безкоштовно стрижуть захисників. 

— Побутові умови тут примітивні, але військові люди невибагливі. Нагріти воду в електрочайнику й помитися в тазику для мене не проблема, – додає Діана.

Бойова медикиня жодного дня не пошкодувала, що пішла служити. Хоч і зізнається, не думала, що буде так важко. 

— Пам’ятаю, коли вперше підписувала контракт, тато сказав: "Куди ти йдеш, доню? Там же вбиті будуть, поранені зі страшними каліцтвами, кров, відірвані руки. Хіба воно твоє? Як ти це переживеш, як впораєшся?" Уже потім я відповіла: "Так, тату, я бачила все це – і вбитих, і поранених зі страшними каліцтвами, і руки мої були в крові товаришів. Але я витримала, впоралася". І тато вже нічого не міг сказати, – завершує розповідь Діана.

За віддану службу на полі бою президент Володимир Зеленський нагородив Діану Кукурудзяк орденом "За мужність" III ступеня. Про це йдеться в Указі №220

Читайте також:

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.

Коментарі (29)
  • І Франко

    Не ганьбіть гарну українську мову медикинями,, міністергинями, жінкинями, сучкинями...Ідіотія!
  • Розалія Саніцька Шушко

    Нехай оберігає Ангел охоронець
  • Яна Майдан

    128 був мій брат (
  • Lyudmyla Slobodyanyuk

    🙏🙏🙏🙏🙏🙏

keyboard_arrow_up