Віктор Шайда: мої сини – українські націоналісти, як і тато!

> -Я захоплювався музикою з дитинства, - розповідає Віктор Шайда. - Окрім співів, мені дуже хотілося грати на музичних інструментах. І одного разу, коли я був в третьому класі, до нас прийшов керівник самодіяльного аматорського оркестру і запропонував нам іти до нього вчитися грати в оркестрі. Я пам’ятаю, що хлопців дуже багато туди пішло, десь чоловік 12. Але через деякий час нас залишилося двоє. І так хотілося мені тої музики, що я вчився, вчився, але переважно сам.

До труби була спроба, до гри на акордеоні. Але щось там в мене не склалося з акордеоном, напевне, інструмент важкий був дуже… За рік до вступу в училище я пішов на навчання до Федора Красноступа – це в Старій Синяві відомий вчитель, трубач, прекрасна людина. І вже він мене до вступу готував. Тоді це було дуже серйозно. Це зараз так все: захотів вчитися – пішов в училище, ще нічого не вмієш робити, а вже вчишся. Захотів в університет – тато-мама дали гроші, і вже вчишся. Тоді треба було поступати зі знаннями...

Чим запам’яталася Вам ця пора?

- Раніше в Старій Синяві цікавого нічого не могло бути, тому що район стоїть в стороні, через нього не проходить жодна траса, це такий апендицит Хмельницької області. Там асфальт поклали, коли я вже був практично дорослим. Для мене, як людини молодої, енергійної, амбітної, там було некомфортно. Це зараз я приїжджаю туди і бачу, що нормально – Україна як Україна, все гарно, все добре. Ленін стоїть на центральній площі, то він мене мучить вже багато років. В дитинстві в мене культ науки був. Я читав дуже багато і читаю до сьогоднішнього часу. Добре вчився в школі, звичайно, був активістом і був в піонерах. Тоді всі були в піонерах. Так само, як і всі в комсомолі. І за доброю традицією того, хто гарно вчився, вибирали головою піонерської дружини, потім секретарем комсомольської організації. Але це був короткий фрагмент, тому що я школу закінчив в 1990 році, а це вже був такий час, коли в народі ширилися ідеї соборності, ідеї відокремлення України від Радянського Союзу. Я тоді дуже пройнявся цим питанням і продовжував цікавитися і в Кам’янець-Подільському училищі культури. Місто було авангардне, передове, місто молоде та студентське. Я з перших днів навчання присвятив себе боротьбі за незалежність України. Я брав участь в «Революції на граніті» яка почалася 7 жовтня 1990 року. На вимогу студентства Кам’янця-Подільського вперше в Україні законодавчо міська рада підняла в центрі міста жовто-блакитний прапор, демонтовали пам’ятник Леніну.. Студентські роки проходили бурхливо, весело. Вони співпали з періодом становлення нашої держави. В голові у нас було не навчання, в нас в голові були ці всі ідеї, а звідси – конфлікти з вчителями, які до мозку кісток були радянськими. Класний керівник в мене був – конкретна російська людина, Владлен Олександрович. Це мене дратувало, тому з ним були конфлікти дуже серйозні. Відставні майори, які нам викладали військову справу… Тому можете здогадатися, скільки разів мене виганяли з училища. Але якось з божою поміччю закінчив.

Закінчили, і чим стали займатися?

- У 1996 році я переїхав до Хмельницького. До цього в мене були спроби заробити гроші за межами України, у Москві. Але то все не моє виявилося, мені хотілося музики, мені хотілося чогось такого, пов’язаного з творчістю. А музика в нас починається звідки? З ресторанів, з кав’ярень. Тоді, в ті часи, буквально в кожному ресторані, в кожному невеличкому закладі була обов’язково жива музика. І мені знайшлося місце під сонцем. Я з великою радістю стрибнув у вир такого життя.. Там я і познайомився зі своєю дружиною Ольгою. Вона працювала в магазині «Рута», що знаходився через дорогу від ресторану «Поділля», в якому я співав. Це було 14 лютого, у день Валентина. І от уже 16 років живемо разом.

Дружина поділяє ваші життєві погляди?

- А куди їй діватися? Звичайно. Я не думаю, що можливий союз чи товариський, чи подружній, якщо люди не розділяють погляди один одного. Я собі не уявляю, якби моя дружина розділяла погляди, наприклад, комуністичні, або ще якісь. Тобто це виключено абсолютно. Мої сини Сергій та Георгій – українські націоналісти, такі, як їхній тато.  Займаються музикою – один грає на фортепіано, а другий – на класичній гітарі.

Якщо не музикантом, ким би Ви стали?

- В мене так співпало, що мій фах і є моїм хобі. Тобто, музика – це моє життя. Ну, рибалка – це зрозуміло. Я люблю фотографувати. Не знаю, чи вдало це виходить, але я професійно цим займаюся. Люблю подорожувати. Напевно, це теж всім подобається. Я люблю подорожувати по історичних місцях, пов’язаних з музикою: Відень, Зальцбург, Прага.

Одним з захоплень, яке ще було в дитинстві – фізика і астрономія. Я думаю, якби не став музикантом, то би був вченим, тому що я дуже глибоко, фундаментально вивчав ці науки. Але як тоді, так і зараз, я не бачу можливості реалізації людей, які хотіли би вивчати фізику на такому рівні, як це в світі відбувається. Хоча в групі, яка реалізує проект адронного колайдера, працює близько 30 українців, і це найкращі фахівці в цій галузі в світі.

Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?

- Звичайно. Все, про що я в дитинстві мріяв, в мене реалізувалося і продовжує реалізовуватися. Я незламний оптиміст. Не знаю, чи є щось в світі, що могло б мене з цього шляху зіштовхнути. Я йду вперед, не дивлячись ні на що. Я думаю, що кожна людина повинна починати з себе – це і є моє життєве кредо, не перекладати нічого на чужі плечі і не чекати, що на тебе щось звалиться з неба, а ставати до роботи. Якщо є мрія, то її треба реалізовувати. Звичайно, треба йти вперед як чесна, порядна людина, не по трупах, як це буває. Я дуже щаслива людина, мені довелося влитися в гарний колектив обласної філармонії. Ну і за це, звичайно, окрема подяка і філармонії, і її керівнику, і диригентам оркестру. Я фактично товаришую з диригентом оркестру Сергієм Рабійчуком. Ми з ним також колеги і по естрадному оркестру управління Міністерства внутрішніх справ, де я працюю вже 13 років. Це велике щастя – мати можливість реалізовувати себе в такому колективі.

Для влади також співаєте?

- Звичайно, запрошують. Наша влада дуже любить запрошувати артистів на свої посиденьки. Люблять дуже «на шару». І це вже роками відбувається. Я думаю, що зараз все зміниться і стару владу треба гнати в шию.

Яким Ви бачите майбутнє України?

- Ми зараз розмовляємо в той час, коли дуже гостра суспільно-політична криза в суспільстві. Мені здається, що клановість, перехідність, одні й ті самі люди у владі – такого не повинно бути. Мають бути впроваджені такі механізми, які б могли обмежувати строк перебування не лише президента на посаді впродовж двох термінів, але й депутатів. Оновлення української влади повинно бути абсолютним, одномоментним і незворотнім. Щоб більше ніколи не повторилося те, що в нас було. Оце мене більше всього хвилює, і не тільки мене, а й моїх друзів. Це те, що найбільше хвилює людей. Я би хотів, щоб в Україні утворилося таке суспільство, яке дійсно працювало за принципом, як в Європі. Практично абсолютне самоуправління. Місцеві громади міст, селищ настільки вільні в своєму житті, роботі, організації, що фактично абсолютно неважливо, хто приходить до влади. Це ніяк не впливає на курс держави, ніяк не впливає на життя людей.

А яким чином цього досягти?

- Звичайно, треба починати з себе, з своєї сім’ї, своєї квартири, свого під’їзду, будинку, вулиці, міста. Тому що наше місто може бути набагато краще, ніж воно виглядає. Тут справа не в пам’ятниках, які валять чи ставлять нові. Якщо ми подивимося на будь-яке європейське місто, то воно обов’язково складається з маленьких майданчиків, на яких є  мініатюрні фонтанчики, якась скульптура ландшафтна, і немає цього гігантизму. Все суспільство побудовано за принципом, що держава не повинна шкодити людям, вона не повинна здійснювати якусь модерацію людського життя.

От розглянемо безпосередньо нашу частину, що стосується культури і мистецтва. Міністерство культури і мистецтв через своє управління здійснює активне керування цими процесами, а це абсолютно непотрібно, культура або є, або її немає. Нам просто не треба заважати, ми все зробимо, як треба. Ви прийміть закони, які могли би унеможливити те, що зараз відбувається в нас на екранах. Суцільне засилля іноземної музики, іноземних фільмів. Нехай це буде. Показуйте в кінотеатрі фільм, але мито на демонстрацію має бути просто шаленим. Те саме стосується музики. Крутиться музика в ефірі російська – ці виконавці повинні платити шалені гроші. От мені цікаво подивитися, скільки податків сплатили за минулий рік російські виконавці в державний бюджет України. А якщо розібратися, ці гроші повинні бути спрямовані на розвиток української культури і українського мистецтва. Те саме стосується кіно як одного з найбільш доступних форм мистецтва. Чому немає в Україні кіно? Та саме тому, що держава докладає максимум зусиль для того, щоб його не було. Не треба заважати митцям працювати.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.