Вона і війна: історія хмельничанки Анастасії, яка втратила чоловіка

Олександра РИСКАЛЬЧУК

Вони завжди чекають на своїх чоловіків, синів та братів.
Вони сподіваються побачити їх живими та здоровими.
Проте війна диктує свої правила, які стають справжнім випробуванням для українських жінок.
У проєкті “Вона і війна” розповідаємо історії тих, чиї серця наповнені горем і болем.
Цього разу відвертою розповіддю поділилася хмельничанка Анастасія Ярова.

“Вона і війна” - проєкт, в якому журналісти vsim.ua розповідають історії хмельничанок, життя яких змінилося із 24 лютого. Вони чекають на своїх чоловіків з полону. Мужньо тримаються, коли їхні рідні вважаються безвісти зниклими. Або ж мусять переживати найстрашніше - втрату своїх близьких людей. У рамках проєкту знайомимо вас також з тими, хто під час війни змінив своє звичне життя на волонтерство. Історії можете прочитати та переглянути за посиланнями в кінці цього тексту.

Героїнею цього матеріалу стала 28-річна Анастасія Ярова. Жінка розповіла їхню історію кохання з чоловіком й поділилася тим, що допомагає їй залишати “бульбашку горя”.

Анастасія прийшла до редакції vsim.ua зі стаканами капучино. Мовляв, попиваючи каву, ділитися історіями виходить краще. Між ковтками вона пригадує, як вони з чоловіком планували провести це літо.

Відео дня

- Ми з ним хотіли влітку поїхати в веломандрівку, десь на тижні три. Мали цю мандрівку закінчити перед моїм днем народженням, в липні. Ми хотіли подолати близько 3 тисячі кілометрів. На мій день народження ми мали бути в Італії, на березі моря та з мискою морепродуктів. Загалом ми хотіли відвідати 6 країн, - розповідає вона.

Пригадуючи це, Настя мило посміхається. Робить ковток кави й ніби повертається зі спогадів у реальність. Реальність, в якій їхні плани із чоловіком припинили своє існування.

Анастасія поховала коханого 13 травня. Того дня провести в останню путь хмельничанина прийшли чимало людей. Зібралися і його друзі-велосипедисти. Вони супроводжували труну Віталія Поліщука до самого кладовища. 32-річний воїн спочиває у Раковому, на Алеї слави,

Хотіла йти захищати країну разом з Віталієм

Вони познайомилися з Віталієм, коли Настя обирала собі велосипед. Було це у 2017 році. Разом із друзями-велоактивістами вона підшукувала двоколісний для зручного пересування містом. З того дня почала зароджуватися їхня велосипедна історія кохання.

Нет описания.

- Це був кінець квітня. Я зустрілася зі своїми друзями велосипедистами. Якраз під час того, як ми обирали мені велосипед, я познайомилася з Віталіком. Згодом я долучилася до ГО “Критична маса”. Ми з ним товаришували, проводили там різні заходи. Так і ближче познайомилися. Загалом я така людина, що швидко до себе не підпускаю і не вірю в кохання з першого погляду. У нас із ним була дружба, а потім це переросло в щось більше, - розповідає Анастасія.

Настя говорить: вони з Віталієм мали спільні хобі та вподобання. Мали однакові життєві позиції та погляди. Саме тому, коли він вирішив стати на захист країни, Анастасія підтримала чоловіка і навіть хотіла йти разом із ним.

Вона розповідає, що за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення Віталій Поліщук записався до школи снайперів. 24 лютого він мав складати іспит. Проте того ранку події розгорнулися зовсім інакше.

- 24 лютого я була на лікарняному, оскільки в мене була підозра на COVID-19. Близько 5 ранку мене розбудив Віталік. Каже: “Війна”. Я відповіла, що у нас війна триває вже восьмий рік. Тоді він сказав, що Київ бомблять. У мене був шок. Я просто в це не вірила. Хоча він якраз навпаки. Навіть ходив на курс снайперів.

- Того ж дня, 24 лютого, Віталік пішов до військомату. Я разом із ним. Говорю: “Ти йдеш, а я чому не можу?” Я навіть мала практику стрільби. Та згодом ми вирішили, що хтось один має залишатися тут, в тилу. Так він і записався до нашої тероборони, - говорить Анастасія.

Після цього Віталій приїхав додому і зібрав все необхідне. Далі відправився на базу в Хмельницькому. З того дня Настя бачилася з чоловіком не часто, а тоді як це дозволяли обставини.

Нет описания.

“Коли подзвонив невідомий номер - відчула щось не те”

Круто змінилося все із березня. Тоді Віталій Поліщук відправився до Пирятина, що на Полтавщині. З дружиною вони періодично зідзвонювалися. А коли їхній батальйон став базуватися на Донеччині - спілкуватися стали рідше. Настя пригадує, що Віталій завжди телефонував вранці чи в обід. Коли дзвінків не було, не обходилося без хвилювання.

Навідатися до коханого Анастасія змогла у квітні, разом із волонтерами. То була їхня остання зустріч із чоловіком. Настя зізнається: мала передчуття, що щось може трапитися.

- Дуже важко було на початку травня. По них були серйозні обстріли. Поки із ним не було зв’язку, я дуже переймалася. Думала, чи не поранений. 8 травня ми з ним переписувалися. Тоді я замовила магнолії. Хотіла їх посадити на честь нашої перемоги. Про це я й розповідала Віталію. Наступного ранку він мені не відписував і не дзвонив. Пам’ятаю, що тоді я поїхала купувати насіння кукурудзи та гороху. Близько 15 години я приїхала додому. Мені подзвонив невідомий номер. Щойно я його побачила - відразу зрозуміла, що щось не те. Це був Віталіка взводний. Він повідомив, що Віталік загинув, - зі сльозами на очах пригадує Настя.

Віталій Поліщук загинув 9 травня, у Донецькій області. На прощанні з коханим, Анастасія звернулася до всіх присутніх. Під час її слів, було неможливо стримати сліз. Стоячи біля труни з чоловіком, Настя закликала робити все, задля перемоги країни. Аби смерть її чоловіка та інших таких же воїнів не була даремною.

- Я сьогодні залишилася одна. Його мама залишилася одна і бабуся. Але замість нього у них тепер я. І я буду їх підтримувати. Я хочу попросити вас, аби смерть мого Віталіка і смерті інших воїнів були недаремними. Країну врятує лише щирість і бажання змінювати її. Я вас прошу, щоб у вашому серці жевріла любов до своєї країни та родини. Віталік таким був. Він навчав мене, а я його навчала. Ми одне одного доповнювали. Він був тихим і спокійним, а я активніша. Ми вміли цінувати щиру буденність: посмішки, дотик руки до руки. Ми прагнули мало, але були готові віддавати багато. Я знаю, що я сильна. Я гідна дружина гідного воїна. Віталік поруч зі мною. Він тримає мене за плечі, я це відчуваю, - сказала тоді Анастасія.

Організувала веломарафон на честь пам’яті чоловіка

З часу смерті Віталія минуло понад 5 місяців. Його портрет разом з іншими зображеннями загиблих військових розташований на Проскурівській.

Пам’ять про Віталія Поліщука продовжує жити в кожному велосипедному заході міста. Адже Віталій очолював велоорганізацію “Критична Маса”. Також був радником міського голови з велоінфраструктури.

Нет описания.

Під час війни велосипедисти влаштовують благодійні заїзди. На них збирають кошти для ЗСУ. Один із таких відбувся 22 травня. Раніше закохана пара велосипедистів Анастасія та Віталій разом брали участь в таких заходах. Тепер же Настя їздить без чоловіка. Перед одним із таких заїздів вона підійшла до портрета чоловіка на “стометрівці” й довго вглядалася в його погляд. Тоді сіла на велосипед і рушила.

Те, що повертає Настю до життя після загибелі чоловіка - організація різноманітних заходів та постійний рух. Вона каже - це допомогає їй залишати бульбашку горя.

У вересні Анастасія була однією з організаторів 100-кілометрового марафону “Подільська сотка”. Завдяки реєстраційним внескам, вдалося зібрати 20 тисяч гривень. Кошти перерахували для придбання автомобілів військовим. Веломарафон був присвячений пам’яті чоловіка Анастасії - Віталія Поліщука.

Читайте також: