“Як не ми, то ніхто”. Як подружжя із Кам’янця стало до лав ЗСУ

Олена Кошарська

Тут і далі фото зі сторінки в/ч А 2641

Сергій служить уже 7 років.
Його дружина Оксана — військова лише 2.
Нині вони обоє захищають країну від російського окупанта.

Сьогодні країна відзначає Міжнародний день сім’ї. Саме сім’я є тією цеглинкою, з якої складається добробут та спокій у нашій державі. Військова родина Сергія та Оксани є однією з таких цеглинок. Вони обоє служать у військовій частині А 2641, що базується в Кам’янці.

Як почали службу

Більшу частину свого дорослого життя Сергій служив у армії, а його дружина одягла однострій 2 роки тому, розповідають у військовому підрозділі.

— У 2010 році я звільнився із лав ЗСУ, та коли розпочався Євромайдан, одразу зрозумів, що щось має бути серйозніше – пригадує Сергій. – Повернувся із-за кордону в Україну та знов вступив у військо. Моя дружина – моя опора, вона завжди підтримувала будь-яке моє рішення, особливо тоді, коли країні потрібен був захист.

Відео дня

Оксана каже, що чоловік з перших днів війни на сході України він відстоював суверенність держави. Вона ж чекала на нього вдома.

— Постійне переживання, ці короткотривалі, але такі довгоочікувані дзвінки…Так і ждали на нього протягом більш ніж семи років, на кожен дзвінок, на кожне повернення із відрядження на сході, – зізнається дружина.

Втрата побратима та поранення

Парі довелось пережити чимало хвилюючих та неприємних моментів. Найважчою для Сергія була втрата побратима на полі бою.

— Один із найважчих епізодів у житті, який довелось пережити, це втрата побратима Сергія Коваля. Тоді, 26 березня 2021 року під Шумами, влаштувавши пастку та цинічно відкривши вогонь з об’єкта критичної інфраструктури - водонасосної станції, ворог почав обстріл наших позицій. Сергій загинув від кулі снайпера, а я та ще один побратим отримали поранення, — згадує захисник.

Світлана після поранення чоловіка одразу ж помчала у госпіталь. Вона пережила з ним найважчі моменти.

— Коли я дізналася про поранення Сергія, я одразу сіла на потяг і наступного ранку була у військовому госпіталі. Далі був важкий період операцій та реанімацій, який ми пройшли разом. Напевно переживши все, десь саме у цей період я собі сказала, що також піду у військо, хочу бути не просто дотичною до армії, а бути її частиною, зробити свій вклад у перемогу над знахабнілим загарбником!

Жінка переконана, що це війна і її, і чоловіка, бо “якщо не ми, то ніхто другий того не буде робити”.