Хмельницька гандболістка розповідає про свою кар'єру та сім'ю

Голкіпер Катерина Заспа свою спортивну кар’єру провела у гандбольній команді «Хмельничанка». Навіть маючи можливість спробувати себе на більш високому рівні, вона залишилася у місцевій команді.
Кому завдячуєте потраплянню у гандбол?
- Моя старша сестра гандболістка і також стоїть на воротах. Пішла по її стопах. Я ходила на її ігри, дивилася і також хотіла грати. А одного разу прийшов тренер і запросив. З семи років займаюся. Спочатку грала у полі, але це було недовго, а потім тренер поставив у ворота.
Які найпам’ятніші спогади з дитячого гандболу?
- Ми вигравали дуже багато змагань. Вигравали і чемпіонат України серед дітей 1975 року народження. Найцінніше для мене з дитячого гандболу — це саме перемога у чемпіонаті країни. Тоді я грала за свою дитячо-юнацьку спортивну школу, хоча грала і за старших.
Чи важко було Вам переходити з дитячого у дорослий гандбол?
- У десятому класі я поїхала до львівського спортивного інтернату. А у Львові раніше була команда “Галичанка”, що грала у Вищій лізі. А я грала у другому складі цієї команди. Але потім, у 1992 році, цей дубль розпався. Якраз у Хмельницькому тоді створювали команду, і мене запросили сюди. У «Хмельничанці» я з перших її днів.
Пригадайте Ваш найвдаліший сезон.
- У нас завжди була сильна команда. Ми виступали досить-таки непогано. Запам’ятався сезон 1999/2000 років, коли ми у Вищій лізі посіли шосте місце. Тоді Суперліги ще не було, найвищою була саме Вища ліга. У нас всі тренери були хороші: і Тимошенко, і Костенко, і зараз дуже хороший тренер. Скільки себе пам’ятаю, у нас завжди була згуртована та сильна команда.
Ніколи не шкодували, що обрали саме гандбол?
- Ні. Ніколи не шкодувала. Навіть про це не думала. Як взяла у руки м’яча та з ним йду по життю. Ніколи не бачила і не бачу себе поза спортом. Гандбол — це моє життя. Навіть не знаю, як воно склалося б без гандболу. Наразі ще працюю тренером з гандболу у Дитячо-юнацькій спортивній школі № 1.
Чи не було можливостей спробувати себе на більш високому рівні?
- Варіанти були. Але так склалося — вийшла заміж, народила дитину. І залишити усе і кудись поїхати не було можливості. Чоловік відпускав. Він казав, що якщо я рахую це потрібним… Але сім’я важливіша.
Як, до речі, чоловік ставиться до Вашого заняття гандболом? Він ходить на матчі?
- Я не люблю, коли він приходить на ігри. Навіть не знаю чому. Мабуть, зайве хвилювання. Дитина приходить, а чоловік – ні. Раніше колись приходив. А загалом він дуже добре ставиться до гандболу. Він сам колишній спортсмен, займався бейсболом. Ми з ним і познайомилися на зборах.
Син також займається гандболом?
- Так. Займається у мене, у моїй групі. Не знаю чому, але до свого сина ставлюся більш суворіше, ніж до інших. Вимагаю більше, хочу, щоб він досягнув більшого. Але він не ображається.
А як син до Вас звертається на тренуваннях?
- Катерина Леонідівна. Я одразу сказала, що вдома я мама, а на тренуваннях — тренер, як і для всіх. Якщо він пов’яже життя із спортом, я не проти.
Чого би хотілося досягти у спорті?
Моя сестра — багаторазова чемпіонка України і призерка Олімпіади в Афінах. На жаль, досягти такого не зможу, але дуже хочеться вийти у Суперлігу із “Хмельничанкою”.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.