Селіванова Валентина Василівна

Учительську долю Валентині пророкували ще її вчителі, адже, окрім того, що гарно вчилася, завжди була лідером, вміла повести за собою дітей, була ведучою, а нерідко й організатором усіх шкільних заходів, встигала скрізь: і співала, і танцювала, і у волейбол з баскетболом грала... Втім, дівчина вперто казала, що ніколи і нізащо не буде педагогом.

Закінчивши Хмельницьку школу № 18, вона вступає до електромеханічного технікуму. Працювала на трансформаторному заводі.

Життя внесло свої корективи у плани Валентини, і пророцтвам її вчителів таки судилося збутися. З чоловіком-військовим поїхали на Далекий Схід. Її професія там не знадобилася. Добре знаючи танцювальну справу, вона веде у школі військового містечка хореографічний гурток. Цього було достатньо, аби збагнути, що її покликання — школа.

Далі — навчання в Уссурійському педінституті на біологічному факультеті, а паралельно — робота вихователем в дитячому садочку. Як багатьом дружинам військових, їй судилося об'їхати півсвіту, втім, педагогіці не зраджувала ніде, бо ті вчительські будні затягнули так, що без них себе уже не мислила.

Була вчителем початкових класів у Німеччині і Санкт-Петербурзі (тут ще й курси вчителів молодших класів закінчила), в Дагестані працювала і в школі, і в районному відділі освіти методистом. Окрім того, що навчала, постійно вчилася сама: і в старших колег досвід переймала, і з книг та вчительських журналів черпала, бо ж дотримується правила, що педагог не може успішно когось учити, якщо сам ретельно не вчиться.  

Коли повернулися в Україну, в рідному місті, розпочала свою трудову діяльність вчителем початкових класів у 29-тій школі. Згодом - заступником директора з навчально-виховної роботи в початкових класах.
  У 1998 році Валентину Селіванову призначили директором сьомої школи. І занурилася вона з головою у директорські клопоти. Адже, керівник навчального закладу, як кажуть у народі, — це і вчитель, і господар, і нянька педколективу, учнів та батьків. Головне, чого прагла і прагне, — аби і учням, і вчителям в школі було комфортно і по-домашньому затишно.

Пригадує, перше, за що взялася, почала шукати кошти, щоб школу парканом огородити. Бо, розповідає, у сусідньому домі наркотики продавали,тож шприци і голки валялися попід самою школою, а ще на власні очі випадково побачила, як підліток сам собі ін'єкцію робив... Та й облаштувати територію хотілося. Почала шукати спонсорів... Огородили школу, згодом капітально відремонтували спортзал, інші шкільні приміщення...

Валентина Василівна втілила в життя й свою ідею навчання у сьомій школі тепер з правовим ухилом. «Я не ставила собі за мету, щоб всі наші учні стали юристами чи правознавцями. Я хочу, щоб вони знали свої права і обов'язки, знали закони, вміли себе захистити», зізнається. Відколи правознавство стали поглиблено вивчати, правопорушників серед учнів школи № 7 немає взагалі, гордиться Валентина Василівна.

За кращу організацію правовиховної роботи школа нагороджена грамотою Хмельницького міського управління юстиції. Гарна співпраця зав'язалася у цього навчального закладу з Хмельницьким університетом управління і права, з Національною академією Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.

Аби відповідати займаній посаді, Валентина Василівна у 2003 році закінчила магістратуру при Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії, здобувши кваліфікацію «Керівник навчального закладу». Зуміла директор і дитячу прихильність завоювати, і повагу та авторитет серед колег та батьків здобути. Воно й не дивно, бо й сама до всіх з відкритим серцем.

«У мене дуже гарний колектив, — гордиться. — І найкращі учні. Діти — це таке сонечко, навколо якого нам, вчителям, потрібно крутитися, — стверджує. «Вони — основа, а ми — обслуговуючий персонал».

Вона, як ніхто, пишається кар'єрним зростанням і життєвими успіхами своїх випускників, тішиться високими результатами учнів теперішніх, і з кожним із них переживає їхні прикрощі та невдачі, бо всі вони — її діти.

Кабінет Валентини Василівни прикрашають чимало грамот і подяк. Втім, найвищою нагородою для неї, як і для кожного вчителя, є вдячність людська, за науку, виховання, любов і щирість, терпіння, вміння віддавати себе до останку...

Окрім щастя педагогічного, дарувала доля їй ще і справжнє жіноче щастя — у неї прекрасна сім'я. Разом з чоловіком виховали двох донечок, зараз тішаться двома онучками. Дівчатка називають бабусю Валечкою. Бо яка ж із неї ще бабуся? «Вона молода і дуже гарна», — щиро каже онучка Поліночка.
 

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.