Галина Орєхова: я люблю життя і людей

Кожен день життя нам дарує приємні та не дуже приємні моменти. Але у всьому необхідно шукати позитив, радить практичний психолог Галина Орєхова. Фахівець впевнена, що проблеми, невдачі – це іспити, вони чомусь нас вчать, допомагають просуватися, рости.

- Наші проблеми – це наші випробування. Кожного дня необхідно ставити собі запитання: від чого я отримав сьогодні задоволення, що хорошого сьогодні зі мною відбулося? Адже відбувається. Хтось, щось тебе радує в цьому житті, - каже Галина Орєхова.

Кажуть, що всі наші почуття, риси характеру та навіть проблеми – родом з дитинства. Галино Павлівно, Ваше позитивне ставлення до життя було таким змалку?

- Я виросла в любові, повазі та довірі – це те, що я запам’ятала з дитинства на все життя. У родині нас було три сестри, я – найстарша. Ми не могли пригадати, щоб наші батьки колись сварились між собою або кричали один на одного. Та й взагалі в нашій сім’ї було неприйнятним карати, обмежувати, ображати або використовувати фізичну силу у вихованні дітей. Я була вільною дитиною, мене майже ні в чому не обмежували. Все своє дитинство я прожила в Молдові, у місті Унгень, що на кордоні з Румунією. Росла в приватному секторі, друзів у мене було багато. Я завжди мріяла стати психологом, але коли я промовляла слово «психолог», то розуміла, що люди його якось дивно сприймають. На той час психологія тільки починала зароджуватися, до того ж, асоціювалася з чимось невідомим, тому й ставлення до цієї науки було насторожене. Мені ніхто не пояснював і не розповідав, що це за наука «психологія». Тому після закінчення музичної школи я готувалася вступати до інституту мистецтв, хотіла бути режисером.

Відео дня

- Навпаки, не вступила. Не пройшла третій тур відбіркових екзаменів. Того ж літа в Кишиневі я вступала в університет на біохімічний факультет. Але мені також не вистачило одного балу. А вступала туди тому, що моя мама – біохімік. Напевне, тоді так доля складалася, так мало бути. Тепер я це розумію. Мені запропонували піти в поліграфічний інститут. На той час на території Радянського Союзу їх було лише два – у Львові та Москві. Там вчилися студенти різних національностей. Того ж літа, з тими ж оцінками мене направили у Львів до поліграфічного інституту імені Івана Федорова.

Чи пам’ятаєте свої відчуття? Все ж, інша республіка, далеко від дому…

- Звісно, було трішки самотньо та страшно перед невідомістю, але так мала скластися моя доля. Це, як згодом виявилося, стало вирішальним етапом у моєму житті. Отож, до Львова ми приїхали удвох – я і моя валіза.

Ви приїхали з Кишинева до Львова, мовного бар’єру не виникало?

- В мене такого ніколи не було. Мені дуже добре давалися мови. Коли вступала до інституту, я майже досконало знала французьку. Зараз вільно розмовляю румунською, молдавською, українською, російською. Я вважаю, що для людини, яка хоче розмовляти різними мовами, немає перешкод. Львів зустрів мене привітно. Під час знайомства з деканом технологічного факультету він звернув увагу на те, що я закінчила музичну школу, що вступала на режисерський факультет, вчилася робити режисерський аналіз п’єс. Декан був закоханий в КВН, він дуже хотів створити команду технологічного факультету та запропонував мені це зробити. Якраз на той момент в гуртожитку побудували актовий зал, в якому я майже сім років сумлінно відіграла. Ну от і режисерський факультет, на якому я так хотіла вчитися, реалізувався в моєму житті. Але окрім гри в КВН, багато часу я приділяла навчанню, сумлінно вчилася і закінчила інститут з високим балом. Ці всі події – вступ до поліграфічного інституту, гра в КВН – були доленосними для мне. Але найпершим моїм успіхом в житті стало створення сім’ї. Саме у Львові, у команді КВН, я познайомилась зі своїм чоловіком, з яким ми разом вже майже 25 років. Згодом у нас народилась донька Юлія.

А як же дитяча мрія стати психологом?

- Я ні на мить не забувала про неї. Пам’ятала і навчаючись, і будучи вагітною, і виховуючи доньку…

Ми переїхали до Хмельницького, я працювала на телебаченні, у дитячому садочку. І ось в місті відкрився перший курс кафедри психології в нашому технологічному університеті – зараз ХНУ. Я дізналася про це лише за два тижні до сесії, десь в листопаді. Але це був не просто вступ до ВНЗ, а черга подій, які мали статися саме тоді і саме зі мною – це було диво. Таке буває раз в житті, коли ти опиняєшся в потрібний час в потрібному місці і коли доля тебе штовхає в і події, які тобі потрібно пройти. Я розуміла, що вже пізно, набір вже відбувся, але беру документи і йду туди. Завкафедрою мені пояснила, що набір уже завершений, що вступити цього року вже неможливо. Але я була дуже наполегливою, і вона мені пообіцяла – якщо до сесії хтось з набраної групи піде, вона мене візьме на це місце. І в цю секунду заходить відповідальний секретар факультету і повідомляє, що з групи відрахована одна студентка. Моєму здивуванню та радості не було меж.

Я почала навчання. Нова наука давалася мені легко. Дійсно, психологія – це те, що мені було цікаво.

Галино Павлівно, зараз Ви керуєте психологічним центром. Як ви досягли успіху?

- У 1997 році я почала працювати приватним психологом та відкрила свій кабінет. Я була першим в місті психологом, який займався приватною практикою. На той час це було рідкісне явище, люди до цього ставились насторожено. Не завжди було легко, але я впевнено йшла вперед! За цей тривалий час роботи я опанувала багато психологічних технік. Взагалі, якщо займаєшся улюбленою справою, яка приносить тобі задоволення, ти не звертаєш уваги на жодні перешкоди – ти просто йдеш вперед до своєї мрії!

З ким легше працюється – з маленькими чи дорослими?

- Я не розділяю. Душа людини має свій вік, але зазвичай вона не співпадає з віком по паспорту. Слово «психо» в перекладі з грецької означає душа. Більш важливо, яка душа прийшла до тебе, але зі всіма цікаво працювати.

Ваша донька має таку ж професію, як і Ви. Це був її вибір?

- Так, це був її свідомий вибір. Ще коли Юлія навчалась у школі, вона прийшла до мене в офіс, доки я була у відрядженні, і почала виконувати адміністративну роботу і спостерігати за роботою психолога. Коли я приїхала з відрядження, то була здивована такою ініціативою моєї доньки. Тоді вона мені сказала: «Мамо, я хочу бути психологом». Пройшло трохи часу, і моя донька вже проходила в мене інтернатуру. Вимоги до неї як до спеціаліста я завжди ставила суворі. Дуже добре, що ми працюємо разом. Ми охоплюємо навчання у багатьох психологічних школах, адже психолог має постійно вчитися, це одна з моїх вимог до співробітників центру – бути в курсі всіх нових психологічних напрямів. І вже зараз донька має свої проекти, за якими успішно працює.

Чи є у вас хобі?

- Я дуже люблю проводити час вдома, готувати їсти, з друзями відпочивати, мандрувати. Але найбільшим хобі залишається моя робота. Саме сюди я приходжу з величезним задоволенням, а потім з величезним задоволенням іду додому. Я всім бажаю зробити свою роботу своїм захопленням та отримувати від цього задоволення. Потрібно звертати увагу не лише на негативний бік свого життя, але й на позитивний: на маленькі дива і щасливі моменти, що відбуваються щодня. Адже всі проблеми, невдачі – це іспити, вони чомусь нас вчать, допомагають просуватися, рости. Читайте книжки, спілкуйтеся з друзями, ходіть на прогулянки, займайтеся спортом, відвідуйте басейн, робіть масаж, їжте шоколад. Насолоджуйтеся й радійте життю!

Досьє: Орєхова Галина Павлівна – психолог, директор психологічного центру «Інсайт», член української Спілки психотерапевтів, сертифікований психоаналітик.

День народження:

Улюблений фільм: «Гра в правду»

Улюблена музика: інструментальна

Улюблена тварина: сіамський кіт Кошельок та лабрадор Санні.

Девіз: Я люблю життя і людей навкруги.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.