Сто років тому у Проскурові тротуар замінювали дошки, а візник був лише один

Подорож Проскуровим на кареті - те саме, що й поїздка сучасними американськими гірками

«Плескали по багнюці в управу і назад додому»

На той час в Проскурові була одна-єдина шосейна вулиця – Олександрівська, що простягалася від залізничної станції до центру. Як і інші дороги в Російській імперії, вона уся була в ямах і суцільних нерівностях. Хоча центральна вулиця міста вже мала тротуари, звичайно, дерев’яні, з дуже тонких дощок, котрі прогиналися під ногами. Дошки були  настільки слизькими, що перехожі часто падали. Нещасний випадок з начальником проскурівської тюрми, який вночі в дірці тротуару зламав ногу і від болю помер, змусив городян серйозно замислитися над власною безпекою.

Міські лорд-мери, тодішні депутати, розуміючи свою бездіяльність, а може й марність, лише знизали плечима. Вони добродушно визнавали, що їхня робота зводилася до того, «що кожного дня акуратно займались оздоровчою гімнастикою, коли в глибоких калошах, з палкою в руці, тихо й велично плескали по багнюці в управу і назад додому».

І ось на початку ХХ століття в Проскурові біля будинку Південно-Російського банку (нині художній музей – прим.авт.) з’явився перший тротуар із плиток. І плитку, і майстрів привезли з Миколаєва Херсонської губернії.

«Людей не видно, а изредка мелькают тусклые огоньки»

Наприкінці ХІХ століття в місті було півтора десятка гасових ліхтарів на підгнилих стовпах. Але й вони не давали вулицям світла! Через непорозуміння ліхтарі запалювали вдень і до дев’ятої години вечора вони вже не горіли! Проте і в нічні години закопчене ліхтарне скло не пропустило би світла. На скарги жителів, чому ніхто не чистить скла, проскурівський ліхтарник спокійно відповідав: «Не бере стара щітка, а нову підрядник не покупляє».

Костянтин Колоколов, проскурівський нотаріус, в своїх спогадах писав:

«Вечером Проскуров представлял собой нечто, не поддающееся описанию; темень кругом с примесью тумана; людей не видно, а изредка мелькают тусклые огоньки ручных фонарей, слышатся голоса и обрывочные фразы:

- Дайте руку!

- Нет ли спичек?

- Потух фонарь…

- Потерял калоши…

Чаще всего беспрерывно раздавалось хрюканье природных ассенизаторов, которыми являлись обывательские свиньи. Они имели свой оазис, на котором сейчас стоит дом Петроградской гостиницы, там и ночевали».

Петроградський або Петербургський готель знаходився в будинку, де сьогодні розмістився військовий комісаріат – Проскурівська, 33 – прим. авт.

По Проскурову в кареті. Єдиній на все місто

Якщо пройти пішки по центральній вулиці Проскурова було ризиком, то скористатися послугами візника, ставало ще найнебезпечнішою авантюрою, крім того, недешевою. Ось витяг з подання управляючого справами Проскурівської лікарні до Земських зборів (виборний орган місцевого самоврядування) в 1913 році:

«При проскурівській лікарні є тільки одна квартира для лікаря. Ця обставина спонукає другого лікаря жити в місті і мінімум двічі на день долати труднощі далекої відстані від лікарні, яка знаходиться за містом. На винаймання квартири лікар отримує 400 карбованців в рік. Якщо взяти до уваги дорожнечу квартир в Проскурові та необхідність часто користатися візниками для поїздки в лікарню через термінові виклики, то стане очевидним, що матеріальні умови лікаря проскурівської лікарні, який не живе при лікарні, найгірші серед усіх інших лікарів повіту».

І що ж, дорогі проскурівські візники?

А правильніше - візник!

Сто років тому жив собі в Проскурові єврей С., який і був єдиним на все місто перевізником. Та і їздив він лише по шосе, себто по Проскурівській, внаслідок, як сам казав, «слабосильності коней». Один з коней був однооким, а карета усюди була перев’язана шматками мотузок. Але що то був за візник!

Олександрівська, нинішня Проскурівська. Тоді єдина шосейна дорога на все місто

Дорожнього сполучення Проскурова з околицями просто не існувало. Місцями зустрічались  такі болота, в яких іноді гинули навіть коні. Так що подорож Проскуровим на кареті те саме, що й поїздка сучасними американськими гірками.

Карета візника С. мала спеціальний устрій ним же й вигаданий для міцності – на кожній вибоїні вона так підскакувала, що пасажира підкидало надто сильно, а іноді й зовсім викидало з карети в багнюку. Одного разу так в Проскурові зірвалось весілля: наречений, опинившись в калюжі в єдиному святковому костюмі і вбачаючи в тому зле знамення, відмовився одружуватися. Візник же мав одне виправдання: «Делікатні ресори…»

Скандал на всю губернію

В 1902 році «Подільські губернські відомості» опублікували єдині для всіх перевізників губернії правила, згідно яких візники повинні:

- крім прикріплених до карети номерів завжди мати при собі другі екземпляри номерів малого розміру (пасажир мав право вимагати від візника дублікат номера і квиток);

- видати пасажиру квиток та записати у книжку з якої години і куди замовлено фаетон (також візник мав право на передоплату проїзду у розмірі 1/3 від вартості);

- бути тверезими, з пасажирами ввічливими, на вулицям під час стоянки не відходити від коней, всередину екіпажа не сідати, під час поїздки не палити;

- знати таксу, дорогу в усі місцевості, вказані у таксі, а також назви вулиць міста і номери будинків;

Пасажири, відносно яких були б порушені ці правила або такса, могли поскаржитися старості, в поліцію або до міської управи.

В 1903 році стався скандал на всю губернію. Наглядач державної поштової станції З. з власної ініціативи відкрив пасажирський рух по шосе Кам’янцем та Проскуровим. Скандал виник через те, що наглядач сам встановлював плату за проїзд, неоднакову, завжди високу і до того ж виявився нечесним до пасажирів.

Розібравшись в проблемі, губернська комісія розпорядилася встановити «во всякое время дня и года» наступні тарифи:

- від Проскурова до Ярмолинець – перші місця в кареті по 2 карбованця, другі – 1 крб. 50 коп.;

- від Ярмолинець до Дунаєвець – перші по 2 крб., другі – по 1 кр. 50 коп.;

- від Проскурова до Дунаєвець – перші по 4 крб., другі – по 3 крб.

Діти віком до 5 років не більше двох на карету мали право на безкоштовний проїзд, а за дітей у віці від 5 до 12 років платили половину вартості.

Навколо області за 80 хвилин

В 1946 році, у важкий перший повоєнний рік, в нашій області було відкрито рух новим комфортним видом транспорту – літаками. Повітряні авіатраси з’єднали Проскурів з Кам’янцем-Подільським, Старою Синявою, Плужним, Віньківцями, Теофіполем, Миньківцями і Сатановим. Літаком туди доставлялися пасажири, вантажі і пошта.

Як не дивно, але були в історії Проскурова й авіаперевезення у кращим світових традиціях. Про важливість подільського повітряного простору у житті України і Європи розповідатимемо в наступних публікаціях.

Олександр ГРАБОВСЬКИЙ, 097-502-09-73

Також у рубриці читайте:

Від радянського Проскурова до патріотичного Хмельницького

Проскурівський аеродром – колиска радянської авіації

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.